У срiблястiй мiсячнiй iмлi - Страница 34

Будинок на Річмонд-стріт, 42 був такою ж, як і інші, віллою для однієї родини, не вельми розкішною, але ії не надто скромною на вигляд. У вікнах світилося, — отже, хтось був дома. Вийшовши з машини, Сем подзвонив. Двері відчинив старий, хирлявий на вигляд, сивий чоловік. Лейтенант показав документ, і господар запросив його в дім.

Сема Меттісона взяла досада, коли його припровадили до кімнати, де. крім невеличкого стола та двох крісел, був іще тільки письмовий стіл, а по всіх стінах — книжкові полиці. Він вважав, що його професія — розгадувати таємниці найрізноманітніших людей, і пишався тим, що в більшості випадків йому це вдавалося; проте його завжди приголомшували книжкові стіни, бо він не зовсім неслушно вважав, що вони приховують тисячі таємниць, яких йому не розгадати ніколи. Щоб погамувати в собі ніяковість, він вирішив бути по-світському невимушеним і шукав нагоди, щоб показати себе з цього боку. На всіх стінах кімнати було єдине вільне від книжок місце, де висів портрет привітного старигана з розкуйовдженим сивим волоссям.

— Ваш батько? — спитав Сем Меттісон і кивнув головою в бік портрета.

Господар чемно усміхнувся.

— В певному розумінні — так, — відповів він, тактовно змовчавши, що то Альберт Енштейн. — Може, вип’єте чогось? Чаю, кави чи віскі?

Але лейтенант зауважив, що його незвична спроба не досягла мети.

— Що ви знаєте про Баткінса? — спитав він, не відповівши на запрошення.

— Так чи так, я завтра однаково знову звернувся б до поліції, — із незворушною чемністю відповів господар. — Хоча брутальну відповідь, що її я почув по телефону з поліційного відділку, аж ніяк не назвеш підбадьорливою. Це містер Меттісон з кримінальної поліції, Джейн, — обернувся він до дружини, що саме увійшла з тацею в руках. — Моя дружина!

Лейтенант уже навіть не спробував підвестись, а лише кивнув головою.

— На випадок, коли ви мене не зрозуміли, — я поспішаю! — сказав він. — Отже, що з Баткінсом?

Джейн Гарднер запитливо глянула на чоловіка. Тон ледь кивнув, і вона почала готувати стіл для кави.

— Я дуже добро розумію, — спокійно відповів Чарлз Гарднер, — що чемність у вашій професії зайва, а школи, може, й недоречна. Проте тут ви маєте справу не з гангстерами, а з нормальними платниками податків, отже, не відмовитеся випити чашечку кави з людиною, яка щиро схвалює вашу боротьбу зі злочинністю, — тим паче, що історія Джіма Баткінса однаково забере у вас якийсь час!

Сем Меттісон сторопів. Він чекав на вияв протесту, переляку або ж на ображений вираз обличчя; але проти такої витонченої чемності він був беззахисний. Чи не криється за зовнішністю цього сивого коротуна, що навіть другого імені не має, щось більше, ніж може здатися з вигляду? Гроші або зв’язки? Від цих учених чого завгодно можна сподіватися.

Він вирішив вернутися до своєї попередньої тактики.

— Ну, коли ви так наполягаєте — будь ласка. Я не хотів вас образити. Останнім часом сталося кілька пригод, що ми їх поки що не можемо з’ясувати. І у зв’язку з однією з них вигулькнуло ім’я Баткінса. Це єдина зачіпка, яку ми поки що маємо. І нам би не хотілося, щоб сталося щось іще гірше.

— Я й не думаю ображатися на вас. А щодо Джіма справа стоїть так: я вже вісім років на пенсії. Він покинув роботу тоді ж таки, хоча молодший від мене на дванадцять років. Його фінансові спроможності дозволяли йому це. До речі, можете перебивати мене, якщо вам треба буде щось запитати. Отже, це було вісім років тому. І відтоді він приходив щовівторка увечері, щоб зіграти зі мною партію в шахи. Влітку чи взимку, рівно о дев’ятнадцятій годині, і завжди тільки одну партію. Цього було досить, щоб задовольнити його потребу в товаристві. Минулого вівторка він не прийшов. А ми з Джейн були єдиними людьми, з якими він контактував.

— Чому ви кажете “були”? — здивувався лейтенант.

— Бо я певен, що його нема живого.

Сем Меттісон не знав, засміятися йому чи розгніватись. Погамувавши себе, він залишився незворушним, та в голосі його все ж відчувалися стримувана різкість і іронія, коли він запитав:

— І ви не зателефонували йому?

Гарднер похитав головою:

— Це неможливо — в нього немає телефону.

— Ну, то сходили б до нього додому, нехай йому чорт!

— Це так само неможливо — в нього немає дзвінка, і немає ніякого способу повідомити його про візит. Уявіть собі, що його будинок — це сейф. З певною комбінацією цифр, що відчиняє замок у дверях. Вій був трохи дивак, добряга Джіммі.

— То звідки ж вам відомо, що його нема живого?

Гарднер показав лейтенантові аркуш поштового паперу.

— Ми одержали оце кілька годин тому.

На аркуші були наклеєні вирізані з газети літери. В тексті повідомлялося:

Сем Меттісон підвівся.

— Тоді швидше туди! — енергійно промовив він.

— Навряд чи є в цьому сенс, уже темно, — вагаючись, відповів Гарднер. — Але якщо ви так вважаєте — то, певне, це ліпше, ніж нічого не робити!

Сем Меттісон був сама чемність і, прощаючись із місіс Гарднер, схилив голову в легкому уклоні. Джейн, невеличка, тендітна жінка з розумним обличчям — як на її літа, ще вродливим, прощаючися з чоловіком, ледь підняла брови. “Пильнуй, — означало це, — і зважуй усе як слід”. Чарлз Гарднер кивнув.

В машині Сем Меттісон почув деякі подробиці з життя вченого Джеремі Баткінса. Покинувши службу в “Фізікл різерч леборетрі”, цей досить відомий фізик зробився на свій лад мізантропом. Побудував собі залізобетонний дім, власне, фортецю, майже атомну, куди від дня завершення будівництва не заходила, крім нього, жодна людина. Гарднер розповів, що Баткінс узагалі зневажав весь світ, а найдужче американців, зокрема й себе самого. А контакти між ними обома, хоча й регулярні, одначе аж ніяк не тісні, тривали на грунті якихось чудних симпатій, але передусім тому, що жодна людина не може зовсім обійтися без інших людей. Він, Гарднер, співчував Баткінсові, зате Баткінс ставився до нього лише як до партнера в грі в шахи та як до співрозмовника і з першої-ліпшої нагоди вивергав зливу в’їдливих дотепів на адресу всіх взагалі й кожного зокрема — дотепів, що протягом тижня назбирувалися у його душі як у невичерпному джерелі. Без такої можливості він би просто захлинувся власною в’їдливістю.

Про що Чарлз Гарднер вважав за краще змовчати, то це про політичне тло всієї цієї історії. Баткінс за світоглядом завжди був реакціонером — як йому й годилось за походженням та вихованням. Але він був такий з щирого переконання і якимось неймовірним чином примудрявся поєднувати це переконання з благородством, лицарством та великодушністю, здавалось би, вже сторіччя як вимерлими в світі. В політичних поглядах Баткінса дивним чином поєднувалися гнучкий розум і безмежна наївність. Він приваблював людей як особистість, а його політичні погляди сприймались як дивацтво, — тим паче, що він їх нікому не накидав, — доти, доки якось у часи Маккарті його не запросили експертом до однієї з комісій, що перевіряла благонадійність співробітників лабораторії. Там він відстоював свої реакційні погляди з усією послідовністю, не думаючи про те, які це може мати наслідки. Отож коло його знайомих стало змінюватися, спершу ледь помітно, а що далі, то швидше, поки він нарешті спостеріг, що спілкується з самими лише мерзотниками, а всі поважні люди, навіть ті, що поділяли його погляди, уникають його. Це тяжко дошкулило йому. Наївність його де й ділася, несподівано він побачив зв’язки, причини, наслідки, його уявлення про світ розбилося на друзки, і стулити його докупи вже ніяк було. Він покинув службу й усамітнився. Ні сил, ні гідного середовища, щоб побудувати нове уявлення про світ, він уже не мав.

Чарлз Гарднер, його колишній учитель, був, мабуть, єдиною людиною, що зрозуміла цей процес. Певне, цим можна було пояснити той факт, що між двома вченими ще тривали особисті взаємини.