У срiблястiй мiсячнiй iмлi - Страница 3

Вітер на дні порожнього моря дмухав імлою. Велетні-гори незворушно дивилися на сріблястий зореліт і вмираюче вогнище.

Знявся страшенний гармидер: хто пішов вихилясом, хто награвав на губній гармошці, хто дув у гребінець, обгорнутий цигарковим папером. Відкоркували і випили ще два десятки пляшок. Бігз тупцював на неслухняних ногах і диригував танцюристами, вимахуючи руками.

— Капітане, давайте до нас! — гукнув Черок і затягнув пісню.

Довелось і капітанові танцювати. Він робив це мляво, неохоче. Обличчя його спохмурніло. Спендер дивився на нього і думав: “Випала ж тобі, бідолахо, нічка! Твої люди не відають, що коять. їм би перед польотом лекцію прослухати, як поводити себе на Марсі, хоча б кілька днів триматися в рамках пристойності”.

— Годі! — Капітан вийшов із кола і сів, пославшись на втому.

Спендер пильно подивився на нього: він не відсапувався, обличчя нітрохи не розпалене.

Акордеон, гармоніка, вино, галас, безладна метушня, брязкіт мисок, регіт.

Бігз почвалав до берега марсіянського каналу. Він прихопив шість порожніх пляшок і заходився жбурляти їх одна за одною у темно-сині хвилі.

— Нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе… — белькотав Бігз, язик йому заплітався. — Нарікаю тебе іменем Бігза. Бігз, відтепер ти канал Бігза…

Ніхто й незчувся, як Спендер зірвався з місця, переплигнув через вогнище і підскочив до Бігза. Він зацідив йому спершу в зуби, потім у вухо. Бігз поточився і шубовснув у воду. Спендер мовчки чекав, коли він видряпається на кам’янистий берег. Але решта вже схопили Спендера за руки.

— Який ґедзь тебе вкусив? — спантеличено допитувалися товариші.

Бігз видерся на берег, мокрий, до кісток. Він одразу помітив, що Спендера тримають, і посунув до нього.

— Ну, начувайся! — погрозливо промовив він.

— Досить! — гримнув капітан.

Спендера відпустили. Бігз зупинився і очікувально дивився на командира.

— Перевдягніться у сухе, Бігз, а ви, хлопці, продовжуйте веселитися. Спендер, ходіть зі мною.

Веселощі відновилися. Уїльдер відійшов убік і обернувся до Спендера:

— Може, поясните, в чім річ?

— Сам не знаю, — Спендер дивився на канал. — Мені стало соромно. За Бігза, за всіх нас, за цей рейвах. Боже, яка ганьба!

— Подорож була довга. Треба ж людям трохи розвіятися.

— Але ж де їхня гідність, капітане? Розуміння того, що й коли доречно?

— Ви стомилися, Спендер, і маєте інший погляд на деякі речі. Заплатите штраф п’ятдесят доларів.

— Слухаюся, капітане. Але прикро стає від думки, що Вони бачать, як ми тут блазнюємо.

— Вони?

— Марсіяни. Живі чи мертві.

— Найімовірніше, мертві, — відказав капітан. — Гадаєте, Вони знають, що ми тут?

— Хіба старе по знав завжди про появу нового?

— Можливо. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що зроблено, а на Марсі безліч доказів чиєїсь праці. Тут є вулиці, будинки, сподіваюсь, є й книги. Є широкі канали, годинники, стійла — якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин, нехай навіть із дванадцятьма ногами, звідки нам знати? Куди не кинеш погляд, скрізь предмети, які були у вжитку. Ними користувалися впродовж багатьох віків. Спитайте в мене, чи вірю я, що речі мають душу. Я відповім ствердно. Вони навколо, оточують нас, ці предмети, що мали своє призначення. Гори, в яких були свої імена. Користуючись цими речами, ми завжди відчуватимемо ніяковість. Назви гір звучатимуть для нас не так — ми охрестимо їх по-своєму, але старі назви залишаться, вони житимуть, бо існують у часі, для якого тутешні гори, уявлення про них були пов’язані саме з тими назвами. Імена, які ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, мов з гуски вода. Ми можемо скільки завгодно жити на Марсі, але справжнього спілкування з ним у нас ніколи не буде. Врешті-решт це нас обурить. Знаєте, що ми тоді зробимо? Ми його оббілуємо і перекроїмо шкуру на свій смак.

— Ми не зруйнуємо Марса, — сказав капітан. — Він надто величний і прекрасний.

— Ви так вважаєте? Ми, земляни, маємо вроджений дар руйнувати все величне і прекрасне. Ми не відкрили сосисочну серед руїн староєгипетського храму в Карнаку лише тому, що вони лежать осторонь великих шляхів і там не розгорнути жвавої торгівлі. Але Єгипет — лише незначна частина Землі, а тут звідусіль віє вічністю. Ми десь зручненько примостимося і почнемо гидити: канал назвемо на честь Рокфеллера, горі дамо ім’я короля Георга, буде озеро Дюпона, міста Рузвельт, Лінкольн, Кулідж, але ж у кожного місця вже є своє, власне ім’я.

— Це вже ваша справа, археологів, розкопати старі назви, а ми ними користуватимемося.

— Купка подібних до нас із вами людей проти інтересів можновладців? — Спендер поглянув на гори, що вилискували металом. — Вони знають, що ми припхалися сплюндрувати їхній край. Я відчуваю, як Вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою:

— Ненависті тут немає. — Він прислухався до вітру. — Надбання цього народу свідчить про завершеність, мудрість і глибину його філософського вчення. Вони все сприймали як належне. Очевидно, були приречені на вимирання, але зустріли смерть із гідністю. Не провадили у передсмертній агонії спустошливих воєн, не нищили своїх міст. Усе, що ми бачили, лишилося недоторканим. Певно, ми важимо для них не більше, ніж малеча, що пустує на зеленому лужку, бо вони розуміють, що діти завжди лишаються дітьми. Хтозна, може, це все зробить нас кращими. Ви помітили, Спендер, як тихо поводили себе люди, поки Бігз не нав’язав їм веселощі? Які вони були сумирні, наполохані. Ще б пак! Наодинці з такою величчю одразу розумієш, що ти не таке вже велике цабе. Ми сопливі дітлахи, Спендер, галасливі, непосидючі діти, які носяться зі своїми іграшковими ракетами й атомами. Ллє з часом Земля може стати такою, як Марс сьогодні. Отже, він нас протверезить і дечого навчить. Наочний урок з історії цивілізації. Тож не журіться! Повертаймося назад і вдамо, що й нам весело. А штраф не знімається.

З мертвого міста дув вітер. Налітав хвилями на людей, кидав пилюгу на сріблясту ракету, обмітав нею акордеон, обсипав пилом гармоніку, запорошував очі, а вітер тонко виспівував. Нараз він стих так само несподівано, як почався.

Стихли й веселощі. Люди мовчки стояли під темним холодним небом.

— Гей, хлопці, чого це ви стовбичите? — вихопився Бігз із ракети вже в сухому одязі. Він уникав дивитися на Спендера. Його голос пролунав, ніби в порожній аудиторії.

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, шпар далі!

Уайті цигикнув якийсь акорд. Він прозвучав фальшиво й недоречно. Уайті обтер інструмент і сховав його до кишені.

— Ви що, на поминках? — не вгавав Бігз. Хтось різко звів міхи акордеона. Він застогнав, ніби конаючий звір. І все.

— Ну що ж, ми з подружкою повеселимося удвох. — Бігз сперся на ракету й почав цмулити з пляшки.

Спендер заціпеніло стежив за ним. Його тремтячі пальці поповзли по стегну до шкіряної кобури пістолета.

— Хто хоче до міста, може йти зі мною, — оголосив капітан. — Біля ракети залишимо вартових і візьмемо з собою зброю.

Екіпаж розділився. Бажаючих піти в місто було чотирнадцять, враховуючи Бігза, який приєднався до гурту, гигочучи і розмахуючи пляшкою. Шестеро вирішили лишитися.

— Рушаймо! — закричав Бігз.

Загін відійшов у перламутровому місячному сяйві. Космонавти вийшли на околицю мертвого міста. У небесній купелі пливли місяці-брати. Тіні двоїлися. Кілька хвилин люди непорушно стояли затамувавши подих, оточені тишею. Що, як з мертвого міста їм побачиться якийсь порух? Вирине примарою із сивини віків тьмяна постать вершника і пожене навскач закутого у бойові лати небаченого баского коня висхлим морським дном.

Уява Спендера оживила міські вулиці.

Мрійливими блакитними міражами рухалися постаті по брукованих дорогах, даленів тихий гомін, загадкові химерні тварини проносилися по червонястому піску. У кожному вікні тремтливі тіні, немов занурені у сонні плеса, махали мінливим привидам, що губилися в сутінку веж, облитих місячним сяйвом. Спендер немов чув якусь дивовижну музику і малював в уяві інструменти, що породжували ці звуки. Зачароване місто…