У срiблястiй мiсячнiй iмлi - Страница 17

Нині ви, антропологи, вже знаєте, що культур можна розплодити безліч (їх і справді стільки розвелося) і що в кожної з них своя логіка внутрішньої структури, а не свої автори, бо це такий винахід, який по-своєму формує власних винахідників, і вони про це й знати по знають. А коли взнають, він втрачає абсолютну владу над ними й вони помічають порожнечу, і на це протиріччя й опирається людськість. Протягом ста тисяч років ця опора платила вам данину культурами, які то брали людину в лещата, то послабляли хватку, в самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню різноманітність, а отже, і відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вирвалися з неї, що обернулося, як легко було здогадатися, майже катастрофою. Бо зрозуміли ви через неєдиність кожного роду культури її цілковиту необов’язковість і відтоді намагаєтесь відшукати щось таке, що вже не буде більше дорогою вашої долі, прокладеної всліпу, складеної з серії вгадувань, випадковим виграшем у лотереї історії, — проте, звісно, нічого по існує. Існує дірка. Ви стоїте на півдорозі, вражені відкриттям, а ті з вас, хто до розпачу шкодує за солодким невіданням у домі неволі, зведеному культурою, хочуть вернутися назад, до джерел. Але не можете ви повернути назад, повернення немає, мости спалено, і тому ви мусите йти вперед — і про це я теж вам говоритиму.

Чи винен у цьому хто-небудь? Чи можна тут оскаржити того, хто відповідає за помсту цих Немезід,[10] за муки Розуму, який зіткав із себе сіті культур, щоб замкнути порожнечу, щоб у цій порожнечі намічати шляхи, цілі, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, звільненій від безпосереднього володарювання Еволюції, він робив щось дуже схоже на те, що робить вона на дні життя, коли цілі, шляхи, градієнти вона вкарбовує в тіла тварин і рослин, заодно визначаючи їхню долю.

Кого звинувачувати за такий Розум? Так-так, саме за такий Розум, бо ж він був недоноском, бо ж заплутався у сплетених собою ж сітях — не відаючи всього до кінця, не розуміючи, що сам чинить, — мусив захищатись одночасно від замикання, яке надміру сковує, обмежує в культурам, і від свободи, надміру безмежної, в культурах, які все дозволяють. Цей Розум балансує між неволею і безоднею, ввергнутий у безнастанну битву па два фронти, яка роздирає його.

І чим же, скажіть, будь ласка, в такому разі ми бути ваш дух, як не загадкою, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Він непокоїв вас, ваш Розум, ваш дух, він дивував і вражав вас більше, ніж плоть, якій ви могли дорікати лише за ефемерність, за нетривалість, тлінність. І тому ви так енергійно взялися шукати винуватця, кидаючи звинувачення направо й наліво Але не можете ви нікого звинувачувати, тому що на початку не було Нікого.

Чи не взявся я таким чином спростовувати свою теодіцею?[11] Ні, нічого подібного, все, що я кажу, стосується лише земного стану речей, і тому це означає: тут, у цьому світі, спочатку напевне не було Нікого.

Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам потрібні були різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що роблять вашу долю піднесенішою, насамперед представляючи ваші якості на вищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоб ви могли знайти свою рівновагу в світі.

Людина, Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції, — ця людина не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.

Я не буду розводитися з приводу численних версій людини, які вона сама для себе історично створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості виходять з культур. До того ж не було такої культури — та й не могло бути, — яка б розглядала людину як істоту перехідну, змушену приймати власну долю з рук Еволюції, хоча й нездатну приймати її розумно. Саме тому кожне ваше покоління — як відповіді на запитання: що ж таке людина? — домагалося неможливої справедливості, яка мала бути остаточною. Від цієї безнадійності і бере початок ваша антроподіцея, що розгойдується, як секулярний маятник, від надії до відчаю. І ніщо не далося філософії людини тяжче, ніж визнання того, що виникнення її не супроводжувалось ні поблажливою усмішкою, ні хихиканням Безконечності.

Але цей мільйонолітній розділ самотніх пошуків наближається до епілогу, оскільки ви самі починаєте будувати Розуми. Отож, не приймаючи на віру, не зі слів якогось ГОЛЕМа, а з експериментів ви пересвідчитеся самі, що ж насправді сталося. Природа допускає два типи Розуму, але тільки такі, як ваш, можуть складатися протягом мільярдів років в еволюційних лабіринтах. І ця дорога, яку неминуче належить пройти, залишає в кінцевому продукті глибокі, темні, двозначні стигмати. Другий тип Розуму для Еволюції недоступний, бо його треба піднести єдиним ривком, оскільки це розум, мудро запроектований, результат знання, а не мікроскопічних доробок, вічно націлених лише на разову вигоду. І, власне, нігілістичний тон у вашій антроподицеї виник з глухого передчуття, що Розум — це щось таке, що виникло нерозумно й навіть протирозумно. Але, проникнувши в глибини психоінженерії, ви заведете велику сім’ю, численну рідню — з причин, розважливіших, ніж проект “Генезис II”, — а врешті й самі рушите з насиджених місць. Про це я ще скажу згодом. Бо Розум, якщо це розум, тобто якщо він може піддавати сумніву власні принципи, повинен переступити через себе, спершу тільки в мріях, у цілковитому невіданні й зневір’ї, що він справді зможе коли-небудь це здійснити. А втім, це неминуче: не може бути польоту без первісних мріянь про політ.

Другий рівень опису я назвав технологічним. Технологія — це сфера поставлених завдань, а також методів їх розв’язання. Як реалізацію ідеї розумної істоти, людину можна представити по-різному — залежно від того, які критерії ми будемо до неї застосовувати.

З точки зору вашого палеоліту людину влаштовано майже так само ідеально, як і з точки зору вашої сьогоднішньої технології, але причина цього лише в тому, що прогрес, досягнутий між палеолітом і космолітом, дуже малий у порівнянні з тим скупченням інженерної винахідливості, яку вкладено у ваші тіла. Не годні створити ні синтетичної “homo sapiens” із плоті й крові, ні. тим більше, якої-небудь “homo surerior” (достоту так само, як не могла цього зробити печерна людина, проте лише тому, що як тут, так і там завдання це нездійсниме), ви захоплюєтесь революційною технологією, оскільки вона з таким завданням упоралась.

Але труднощі будь-якого завдання відносні, бо залежать лише від здібностей і можливостей оцінювача. Я наполягаю на цьому, щоб ви пам’ятали, що я застосовуватиму до людей критерії технологічні, тобто реальні, а не поняття родом з вищої аптроподицеї.

Еволюція дала вам мозок — достатньо універсальний, щоб ви могли ступити в Природу й рушити в усіх напрямках. Але саме так ви діяли в усій безлічі культур, а не в якійсь, узятій окремо. Тому, питаючи, чому саме в Середземномор’ї, а не десь в іншому місці, і чому взагалі десь з’явився зародок цивілізації, яка через сорок століть породила ГОЛЕМа, той, хто питає, припускає існування незбагненної досі таємниці, прихованої в структурі Історії. Але цієї таємниці насправді немає взагалі, як немає її і в структурі хаотичного лабіринту, куди впустили зграю щурів. Якщо зграя численна, то принаймні один щур зуміє знайти вихід, але не тому, що він сам по собі такий розумний, і не тому, що розумна структура лабіринту, а через збіг обставин, притаманний Закону великих чисел. З’ясувати радше треба ситуацію, в якій жоден щур не дістався б до виходу.

Хтось повинен був майже напевне виграти в лотереї культур, якщо визнати, що ваша цивілізація — виграш, а культурам, ув’язненим у нетехнічність, дістався пустий жереб.

Через сліпу самозакоханість, про яку я вже згадував і над якою навіть гадки не маю кпити, бо спричинила її безнадійність невігластва, ви на світанку історії вознесли самих себе на саму вершину Творення, підпорядкувавши собі все буття, а не тільки його найближчі околиці. Ви помістили себе на верхівці Древа Видів, а разом з цим Древом — на богообраній планеті, яку святобливо оббігає служниця-зірка. А разом з цією зіркою вмостилися ви в самісінькій середині Всесвіту та ще й стали вважати, що міріади зірок існують для того, аби вторувала вам Гармонія Сфер; вас не засмутила безмовність: музика є, — отже, її погано чути.