У срiблястiй мiсячнiй iмлi - Страница 16

Ви відгалузилися від стовбура дички так недавно, ваша спорідненість з лемурами і мавпами ще така сильна, що, прагнучи до абстракції, ви не можете обійтися без наочності. Отож ця лекція, не підперта грубою чуттєвістю, сповнена формул, які говорять про камінь більше, ніж вам скаже камінь, побачений, облизаний і обмацаний, — така лекція або стомить і відштовхне вас, або принаймні лишить певну невдоволеність, не чужу навіть великим теоретикам, абстрагістам найвищого вашого класу, про що свідчать численні приклади, почерпнуті з інтимних визнань учених. Бо величезна більшість їх признається в тому, що при побудові абстрактних висновків вони незмінно потребують допомоги речей, відчутних на дотик.

Приміром, космогоністи не можуть якось не уявляти собі Метагалактики, хоча напевно знають, що ні про яку наочність тут не може бути й мови; фізики тайкома допомагають собі малюнками, схожими на зображення дитячих іграшок, — як оті зубчасті коліщатка, що їх уявляв собі Максвелл, створюючи свою (зрештою, непогану) теорію електромагнетизму. І якщо математикам здається, що вони завдяки своїй професії відкидають свою чуттєвість, то вони теж помиляються, про що я, можливо, скажу іншим разом, бо зараз не хочу відвертати вашої уваги. Але, мабуть, за уподібненням (досить своєрідним) доктора Кріва, я хочу вирушити з вами у мандрівку — далеку, нелегку, проте варту заходу. Отож я йтиму перед вами вгору — йтиму поволі.

З того, що я вже сказав, має бути ясно, чому я начинятиму свою лекцію притчами п малюнками, такими вам необхідними. Мені вони не потрібні, в чому я аж ніяк не вбачаю ніякої над вами переваги. Про це не може бути й мови. Антинаочність моєї природи йде від того, що я ніколи не тримав у руці жодного каменя, не занурювався в зеленувато-багнисту чи кришталево-чисту воду і вранці не довідувався про існування газів спочатку легенями, а вже потім з розрахунків, бо в мене немає ні рук, щоб брати, ні тіла, ні легенів. Тому абстракція для мене первинна, а наочність вторинна, і цієї другої навчитися мені було важче, ніж абстракції. А це необхідно для того, щоб перекидати ті ламкі мости, якими простує моя думка до вас і якими, відбита в умах ваших, вона повертається до мене, як правило, щоб захопити мене зненацька.

Про людину я маю говорити сьогодні, і я говоритиму про неї тричі, оскільки поглядів, тобто рівнів опису чи спостережних положень, існує безліч, але для вас — не для себе! — я вважаю найголовнішими три.

Одна — найбільше ваша власна, найдавніша, історична, традиційна, відчайдушно героїчна, сповнена гострих протиріч, які мою логічну природу доводили до жалю, перш ніж я до вас не пристосувався краще й не звик до вашого духовного кочівництва, притаманного істотам, котрі тікають з-під захисту логіки в антилогічність, а звідти, не годні її витримати, повертаються в лоно логіки. Саме тому ви — кочівники, нещасливі в обох стихіях. Другий рівень опису буде технологічний, а третій — прихований в мені, як неоархімедова точка опори — про нього, однак, найближчим часом я не повідаю, отож краще перейду до суті справи.

Я почну з притчі. Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, міг спочатку піддати критиці загальний недолік, якого не уникнув і він, бо йому бракувало стількох речей, першорядних і необхідних для життя, а більшості з тих, що запам’яталися, він і з роками не зміг відтворити. Та, лише трохи пожурившись, він почав вести господарство з тим майном, яке йому дісталося, і врешті все влаштувалось.

Не інакше сталося і з вами, хоч і не зразу, а протягом тисячоліть, коли ви виникли від певної галузки дерева еволюції, від того паростка, який був немов щепою дерева пізнання. І поступово ви виявили самих себе, створених так, а не інакше, з розумом, влаштованим певним чином, з можливостями і обмеженістю, яких собі не просили й не бажали, і з усім цим скарбом ви мусили діяти, бо ж еволюція, позбавивши вас багатьох дарів, котрими примушує інші види служити собі, не була до такої міри легковажною, щоб забрати у вас іще й інстинкт самозбереження. Так, настільки значною свободою вона вас не обдарувала, тому що, якби вона так вчинила, замість цієї будівлі, заповненої мною, і цього залу з індикаторами, і замість вас, сповнених уваги, лежала б тут пустеля і дув би вітер.

Дала ж вона вам Розум. Із себелюбства — бо з необхідності і за звичкою ви закохалися в собі — визнали ви його найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, не підозрюючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої Еволюція дійшла поступово, коли в ході своїх невтомних спроб створила вона в тваринах певну прогалину, порожнє місце, дірку, яку неминуче належало чимось заповнити, якщо не судилося їм було зразу загинути. Про ту дірку, як про нічим не зайняте місце, я кажу зовсім буквально, бо ж насправді не тому відсахнулися ви від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас с ще й Розум. Це зовсім не щедрий додаток, не причащання перед довгим життєвим шляхом, але якраз навпаки: володіти Розумом означає лише на свій страх і ризик, своєю кмітливістю і беручи на себе всю відповідальність робити все те, що тваринам уже задано заздалегідь. І справді, навіщо наділяти тварину Розумом, якщо не звільнити її при цьому від спонук, котрі так влаштовані, що вона вміє робити все, що треба, зразу й незмінно, згідно із заповідями, яких не можна обминути, бо воші встановлені сутністю спадковості, а не проповіддю з вогненного куща.

Зважаючи ж на те, що ця дірка виникла, ви опинилися віч-на-віч із жахливою загрозою, проте, не відаючи, що творите, почали її затикати. І поки ревно працювали, не зглянулись, як еволюція викинула вас зі свого потоку. Вона не знищила вас, бо передавання влади тривало мільйон років і понині ще не скінчилось. Еволюція не є особистістю в розумінні людини, це правда, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість того щоб подбати про долю своїх створінь, — долю цю вона віддала їм у володіння, щоб вони самі розпоряджалися нею, як зуміють.

Про що йдеться? Йдеться про те, що із стану тварини — або ж із геть бездумної навички виживання — вкинула вона вас у позатваринний стан, де, бувши Робінзонами Природи, ви мали б самі винаходити собі засоби й способи виживання — і ви створили ці винаходи, і їх без ліку. Дірка становила загрозу, але н шанс; і, щоб вижити, ви заповнили її культурами. Культура, як інструмент, незвичайна тим, що являє собою відкриття, яке, щоб діяти, має бути приховане від своїх творців. Цей винахід створений несвідомо і доти дійовий, доки пін не розпізнаний до кіпця своїми винахідниками. Парадоксальність культури в тому, що вона, коли її розпізнають, руйнується. Бувши її авторами, ви тоді зрікалися авторства: не було в еоліті ніяких семінарів на тему “Чи переходити до палеоліту?”; ви приписували її вселення у вас демонам, стихіям, духам, силам землі й неба, кому завгодно, аби лиш не самим собі. Таким чином, раціональне — заповнення порожнечі цілями, кодексами, цінностями — ви здійснювали ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій конкретний урок абстрактно, поза мірою речей. Ви займалися полюванням, ткацтвом, будівництвом, урочисто запевняючи самих себе, що все це не в вас, але з незбагненних джерел. Культура — це особливий інструмент, раціональний в своїй ірраціональності, бо він надавав людським інститутам надлюдську поважність, аби вони стали недоторканними й такими, що беззастережно примушують до послуху. А що порожнечу чи прогалину можна все-таки залатати найрізноманітнішими додатковими визначеннями і оскільки різні латки можуть тут стати в пригоді, ви наплодили в своїй історії силу-силенну цих не усвідомлених вами самими винаходів — культур. Неусвідомлених, бездумних — всупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було аж занадто, більше, ніж розуму, і тому позбувалися ви цієї свободи — надмірної, надто довільної і надто безглуздої — з допомогою культур, які розрослись у віках.

Ключем до того, що я зараз скажу, є слова: свободи було більше, аніж розуму. Ви змушені були вигадувати собі те, що звірі вміють уже з народження, а особливість вашої долі в тому, що, вигадуючи, ви стверджували, ніби нічого не вигадуєте.