У недiлю рано зiлля копала - Страница 5

Сам оглянувся.

Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.

Господи боже, дай, щоб в добру…

А далі… чи об'явить що долю дитини?

Ніщо не відповіло на його думку. Вокруги тихо і тихо. Ні шелесту, ні руху, ні шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранкові тумани здіймалися зніжна вгору і все перед його оком закрили.

Коли вернув назад на свою дорогу, стрінув на стежці якогось чабана. Вмить задержав його.

– Чому ще перед сходом сонця десь трембіта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…

– Мабуть, якийсь багач помер. Бідний не має овець і полонин, то за ним не буде трембіта жаліти, – відповів чабан коротко і почав окриленим кроком спускатися з гори.

– Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронаті, відійшовши вже кілька кроків. Чабан станув неохоче:

– Чого вам?

– Чиє се обійстя… он то на невисокій тій горі, з стогами сіна близько хати? – спитав, указуючи на ґаздівство, де зоставив внука.

– Се… першого багача в нашім селі. Не знаєте?

– Ні. Я чужий.

– Михайла Дончука… – додав ще чабан.

– А діти має?

– Ані одного. Та зате сотки овець і стадо коней. Там… – і, не доповівши словом в поспіху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», і зник межи деревами.

Пішов і Андронаті, не оглядаючись більше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очі.

Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.

Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуни[8] роззираючися з висоти за здобиччю на днину.

Опинившися на хребті гори, з якої побачив угорську границю, згадав Андронаті тепер і покинені свої шатра.

Що там діялося?

Доброго, певно, нічого.

Бачив в душі лють Раду.

Без бійки або, може, і убивства, певно, не обійшлося. А може, за всіх відпокутує жінка.

Але ні. Її всі бояться. Вона страшна, могуча з своєю силою чарів. А потім і тим, що з жінок в їх громаді вона віком найстарша, і через те забезпечена від всяких нападів ушануванням, яке віддається циганами в кождій громаді найстаршій жінці. Раду, певно, також, хоча і який мстивий та скорий в учинках, не посміє їй заподіяти лиха. Але, може, товариш його потерпів, як повернув у шатро між сплячих і збудив його. Йому одному Раду не все довіряв, закидуючи, що він не Раду, а його, бідного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч і яка її дальша доля між чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при житті, не стане калікою. А дитина її також, будь її батько і не циганом, не буде вбита, мов звірина. Знайдуть добрі люди, змилосердяться, і ні мати, ні син не загинуть між ними. А з часом, якщо він, Андронаті, не загине… віднайде їх, і вони прилучаться до іншої громади. До того часу і лють Раду остигне.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.