У черевi дракона - Страница 4

Отже, світло, яке з глибин Космосу щороку приходить на землю і, завдяки фотосинтезу, матеріалізовується в злаках, фруктах, овочах, іншій сільськогосподарській продукції, і є тією абсолютною додатковою вартістю, яку дає нам Сонце. Вона не залежить від волі ні буржуа, ні робітника. Це незнищенна енергія прогресу, завдяки якій, вкусивши тіла Божого, тобто хліба, робітник може працювати, воїн воювати, цар царювати, а Маркс продукувати свої хибні теорії. А здобути цю енергію для поступу може тільки селянин. Тільки він, хто від світання до смеркання розмовляє з полем, матеріалізовуючи сонячний дар у злаки, є першорушієм прогресу. Саме селянин, а не, як повчає Маркс, робітник.

Але спіймати за допомогою фотосинтезу в земне сильце космічний дарунок — це тільки, як то кажуть, півділа. Як розподілити спійману енергію у суспільстві так, щоб усі були задоволені? Он їх скільки заглядає селянину в руку — король зі своїми міністрами, військом, канцеляристами, поетами, співаками, іншою челяддю, що крутиться навколо двору, робітники мануфактур, та й самому селянинові потрібен хліб, а ще й худоба й земля, яка не повинна виснажуватись, інакше перестане родити. Франсуа Кене, з економічною таблицею якого добре знайомі герої роману, поділяв суспільство не за засобами виробництва, як Маркс, а за самим характером виробництва. Таких класів він налічував три: селянство — продуктивний клас; робітники з капіталістами — безплідний клас; клас нематеріального виробництва — король, його міністри, військо, люди творчих професій і т. ін. А суспільний продукт ділив на 5 одиниць і розподіляв його між класами так: селянам — три частини, робітникам і королю — по одній. Несправедливість? Ні, її немає. Адже селянин одну частину віддає землі, щоб вона не втрачала родючості, другу — худобі, і одна залишається йому, як і іншим суспільним класам. Тут, мабуть, доречно згадати, що сталося не з літературним, а справжнім перевідкривачем закону Кене, коли він почав міркувати над системою розподілу енергії прогресу. «І тут я подумав, — розповідав Микола Данилович, — що п’ять одиниць Кене — це ті ж п’ять хлібин Христових, якими він нагодував п’ять тисяч люду, ще й багато залишилось. Отже, це космічний закон, що його відкрив Кене і який нікому не можна порушувати! Інакше — катастрофа. І тільки-но я згадав про п’ять хлібин Христових, як на мою голову впав стовп вогню, скроні стисло, наче лещатами, а сам я ніби роздвоївся: сидів у своєму кабінеті і в той же час шестикрилим ангелом літав десь у небі. Мені було дозволено ставити будь-які запитання, і на всі я одержав відповіді». Тоді ж йому було дано й програму на подальше життя — пакет знань чи інформації, які потрібно було через письменницьке слово донести людям. Очевидно, ця програма значною мірою стосувалася «Формули Сонця» та «Сили Моносу» — наукового роману, який публікується в цій же книжці і про який ми поговоримо трохи згодом. Ця дивовижна подія, що сталася з письменником на його дачі у Кончі-Озерній, детально описана у «Метафізичній поемі», до якої й відсилаю всіх цікавих. Вона засвідчує, що за певних умов дехто може одержувати знання не тільки в університетах.

«Формула Сонця» — твір значною мірою автобіографічний. Цю формулу в романі виводить філософ-самоук, полковник у відставці Василь Микитович Горінь. Він, як і автор, спершу щиро вірив у те, що партія охоче підхопить відкриття і, переконавшись у його правильності, почне справжню перебудову суспільства. З цією метою він надсилав листи до партійних органів, але зустрів там ворожу мовчанку. На відміну від автора, Василь Микитович так і помер з вірою в партію, заповівши дружині передати його працю в Центральний Комітет. Був певен, що вони таки увірують у його відкриття і самі прийдуть за рукописом. І посланці прийшли, правда, не з ЦК партії, а з КДБ. Що ж до Миколи Даниловича, то він теж засипав листами високі партійні інстанції, він не хотів вірити, що його брати по партії не побажають побачити очевидне — якщо не відмовитись від Марксового вчення, на наше суспільство в близькому майбутньому чекає тільки хаос і крах. Але там, крім роздратування, пророчі слова письменника не викликали нічого. З білокам’яної партійні зверхники передали підручним з української колонії: «Пусть Руденко прекратит писать». Їхній панічний жах можна було зрозуміти: письменник копнув під саму підвалину комуністичного вчення, показав, що воно стоїть навіть не на піску, а висить на гнилому перевеслі облуди, і підтримує його тільки тотальний страх, який повсякчас і масово продукують для свого народу перестарілі кремлівські комвожді. Руденко не залишив жодного шансу для порятунку любої їхньому серцю системи. Він не боровся з окремими вадами її, пропонуючи їх усунути, надати «розвинутому соціалізму» людське обличчя, що вожді, може, ще й допустили б. Але ж ні! Він валив цілу будівлю як таку, що непридатна для життя людини. Адже в романі йшлося про те, що коли тоталітарна держава відбирає в селянина ще одну хлібину (а саме так було в СРСР), то в суспільстві припиняється вільний рух вартості, енергії прогресу, додаткова вартість перестає вироблятися. Таку державу попереду чекає не світле майбутнє, а тільки крах. Ось чим був страшний для Кремля Микола Руденко, ось чому його «Формула Сонця» ні за яку ціну не повинна була побачити світ.

Можна сказати, що вони домоглися свого: роман зустрічається з читачем більш як із тридцятирічним запізненням. Це трохи не той варіант, який був на моєму редакційному столі 1971 р. Деякі моменти суто економічного характеру, полеміки з Марксом з довгими цитатами і посиланням на джерела, що згодом були ґрунтовніше викладені в «Економічних монологах» і «Енергії прогресу», тут опущені. На якість художнього полотна це вплинуло позитивно. Твір став компактнішим і більш динамічним. Сюжет роману зовні ніби простий. На будівництві, де кранівником працює прийомний син Василя Микитовича і Софії Кирилівни, Сергій, трапилася аварія. Обірвалися стропи, і вантаж, це була цегла, забиває жінку, котра якраз і врятувала справжніх винуватців трагедії — виконроба та стропальника, відтрутивши їх із небезпечного місця. Сама ж вона відбігти не встигла. Вину за трагедію бере на себе Сергій, який знав, що то була його рідна мати Марина Кривошип, хоча насправді винен був не він. Винен був його сусіда і друг дитинства стропальник Яків, який вчасно не поміняв зношені стропи, і виконроб, який перед початком роботи не перевірив справність крана. Знаючи це, Сергій непомітно замінив надтріснуті стропи на нові. Його заарештовують. Але не витримав морального самокатування Яків і розповів слідчому, як було насправді. Сергій опиняється на свободі. Але ненадовго. Кадебісти, обманним шляхом заволодівши машинописним примірником «Формули Сонця», тепер зі шкури лізуть, щоб знайти решту. Вони приходять з обшуком на квартиру Софії Кирилівни. Сергій, знаючи, де захований рукопис і рятуючи від арешту матір, непомітно забирає його. При спробі переховати кадебісти ловлять його і вилучають рукопис. Отже, знову тюрма.

Завдяки непересічному таланту автора дія розвивається настільки стрімко, а повороти в долі героїв настільки несподівані, що читач з неослабною увагою дочитує твір до останньої крапки. Завдяки тому, що Миколі Даниловичу як художнику притаманна широка палітра зображувальних засобів, уміння популярно розтлумачувати складні явища, які відбуваються в природі й суспільстві (особливо це проявилося в «Силі Моносу»), читач непомітно для себе стає прихильним співучасником долі героїв, через яких автор висловлює своє світобачення, і разом з письменником сягає висот людського мислення.

У романі кадебістські нишпорки переслідують дружину й сина покійного творця «Формули Сонця», у реальному житті таке переслідування випало на долю самого автора. Насамперед рідні «дзержинці» подбали про те, щоби позбавити письменника засобів до існування. Його ніде не друкують, не пускають на зустрічі з читачами. А потім виключають із партії та Спілки письменників. З бібліотек вилучаються і нищаться книжки Миколи Руденка. Йому доводиться продати машину, потім дачу, і врешті-решт, щоб мати хоч якийсь шматок хліба, письменник влаштовується нічним сторожем на звалище ядерних відходів.