У черевi дракона - Страница 1

Постать Миколи Руденка, на мій погляд, в українській літературі стоїть осібно. Його не можна, як це зазвичай робила радянська критика, заточити в якийсь письменницький ряд, за тодішньою термінологією, «обойму», що закінчується обнадійливим «та інші». Оцих «та інших» за ним не було, як не було й тих, що стояли попереду. Він ішов, як криголам у замерзлому морі, що самотужки пробивається до тільки йому відомої мети. В українській літературі впродовж усієї її історії ніколи не бракувало великомучеників. Майже кожний яскравий її представник, котрий вчасно і вміло не поклонився Москві, пройшов через низку тих чи інших випробувань: фізичне знущання (а часом і знищення), моральне приниження, заборона писати, насильницьке відлучення від читача. Але навіть серед цієї когорти титанів постать Миколи Руденка посідає особливе місце. І це не просто красива фраза, це — твереза оцінка життя й творчості цієї мужньої, безкомпромісної людини, майстра слова, який вільно почувався в поезії, прозі, драматургії, філософії, науковій публіцистиці. Ще недавно я вважав, що порівняно добре знаю творчість Миколи Даниловича (прочитав-бо практично все, що опубліковано), та й саме його життя, бо немало було переговорено, а він був людиною відкритою і аж до хворобливості правдивою та щирою. Тепер я таким знавцем себе не вважаю. У житті цієї людини, самій появі її в українській літературі було й залишається багато загадкового. Чимало подій нагадували ланцюг випадків, де дія відбувається всупереч логіці і здоровому глузду. Не намагатимусь ці загадки розгадати, хоча на деякі з них увагу читача зверну.

Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині в шахтарській родині. Власне, це була напівшахтарська, напівселянська сім’я, бо такими були майже всі сім’ї в селах Донбасу, неподалік яких почали добувати «чорне золото». Чоловіки працювали на шахтах, а жінки займалися сільським господарством, яке тоді ще не встигли колективізувати. А от вибухи метану в шахтах тоді, як і нині, не були рідкістю. Саме від такого вибуху на шахті Сугоган і загинув батько, коли Миколці не було ще й семи років. Зі смертю батька в хаті надовго поселилися злидні й скрута. Хлопчик ріс при матері разом із старшим братом та молодшою сестрою. Живилися переважно тим, що змогли виростити на землі. Зате для пізнання світу — цілий степ за околицею села і доста часу для його освоєння. Але Миколка пережив тут не тільки приємні хвилини. Не знати звідки пішла ця традиція, але в ті часи бійки дітей (а часом і дорослих), шахти з шахтою, вулиці з вулицею спалахували досить часто, і без поважної на те причини. В одній із таких «війн» кинутий кимсь камінь влучив Миколці в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока. Відтоді лівим оком він не бачив, бо в ньому збереглося тільки 0,03 відсотка зору. Запам’ятаймо цю випадкову бійку і її сумний наслідок, бо ми до нього ще не раз повернемось.

Як не дивно, але своїм каліцтвом Миколка переймався не дуже: правим оком він бачив добре, і воно виручало його у всіх випадках. Тож ріс життєрадісним, допитливим і до всього цікавим. У школі йому відразу ж сподобалось, і вчився він добре. А оскільки римувати й складати популярні в ті часи в шахтарському середовищі частівки призвичаївся ще з дитячих літ, то тепер, здобувши сяку-таку грамоту, уже й записував їх у зошит. Донбас тоді ще не був так русифікований, як маємо нині, мовне середовище навколо було переважно українське, то й писав він по-українськи. Віршування було настільки успішним, що він насмілився надіслати свої твори до піонерської газети. А коли побачив їх на шпальтах, то вирішив підкорити й комсомольську пресу. І теж мав успіх. Навчаючись у сьомому класі, він уже вважав піонерську газету пройденим етапом і друкувався тільки в юнацькій, а один з його віршів потрапив навіть на сторінки газети «Комуніст». У школі він став знаним поетом.

Коли Микола Руденко навчався у восьмому класі, Наркомос України оголосив конкурс на кращий літературний твір серед школярів-старшокласників та учнів технікумів. Якою ж була Миколина радість, коли під час літніх канікул його викликали в Київ і вручили диплом та премію за перше місце у цьому конкурсі. А премією була щомісячна стипендія розміром 150 крб., яка видаватиметься, як сказав нарком, аж до закінчення вищого навчального закладу, до якого його приймуть без екзаменів. Отак неждано-негадано восьмикласник став одним із основних годувальників сім’ї. А ще в Києві він познайомився з відомим поетом Леонідом Первомайським. Письменник сам попросив секретарку наркома прислати до нього здібного хлопця. Довго розмовляв з ним, розпитуючи про домівку та навчання. Просив надсилати йому свої нові вірші. Миколка був розчулений такою увагою і до кінця днів своїх зберіг у серці найтепліші почуття до Леоніда Соломоновича. Здавалося, сама доля, схаменувшись, прослала перед хлопцем рушник щастя і тепер досить лише ступати по ньому, щоб досягнути в житті і матеріальних гараздів, і слави. Тим більше що шахтарі шахти Сутоган, де працював і загинув батько, вирішили дати йому й свою, як вважали, найнадійнішу путівку в життя — на робітничих партійних зборах прийняли здібного сина загиблого товариша у кандидати в члени КП(б)У.

Влітку 1939 року, закінчивши школу, вихований у дусі комуністичних ідеалів, юний партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва, щоб зайняти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філфаку. Але за два роки, які минули від дня пам’ятного конкурсу, катівська сокира «батька всіх народів» добряче погуляла по головах української інтелігенції. Володимира Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді наркома освіти вже не було, його відправлено в «сталінські санаторії» на «перековку», де його й докували до смерті. Новий нарком хлопця не прийняв, а запопадливі чиновники відмовили не тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до університету.

Отак сповнений високих сподівань юнак враз опинився біля розбитих ночов. Залишалася єдина надія — Леонід Первомайський, який, незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по перу. До нього й звернувся за допомогою. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича на українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на те, що всі місця вже зайняті. Запропонували російське відділення. В той час Київський університет уже піддавався відчутному тиску русифікації, тож розрахунок був простий: навряд щоб український поет-початківець, п’ять років проштудіювавши російську філологію, продовжував писати українською мовою. Іншдго виходу не було. Микола Руденко став студентом російського відділення філфаку. Та вчитися йому судилося тільки місяць. Прошу запам’ятати і цей алогічний випадок. Адже людина, яка піднялася у своїх соціологічних і філософських працях до вершин людського мислення, на студентську лаву більше не поверталася. Як вона здобувала свої знання? Самотужки. Правильно, але не цілком.

Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18 років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов і Микола, хоча міг би спокійно продовжувати навчання. Адже, пригадаймо, для армії він був непридатним: зовсім не бачив лівим оком. Яким же чином він, фактично інвалід, туди потрапив? Заради точності надамо слово самому Миколі Даниловичу. «Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував. Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я бачив добре, а коли лівим — я, закриваючи праве, залишав щілинку і таким чином „виручав“ незряче око. Мені соромно було залишатися в університеті, коли всіх хлопців забирали. Не міг я залишитися один серед дівчат. А крім того — комуніст. Тоді я вже відчував себе комуністом з відповідними обов’язками, найперший з яких — не ховатися за спини товаришів». Отак та сама Доля, яка привела Миколу Руденка до університету, не дала йому можливості пройти перший курс русифікації.