Твори в пяти томах. Том II - Страница 94

Іван Семенович ступив крок уперед, нахилився, підняв камінець, уважно оглянув його, зважуючи на руці. Потім перевів погляд на Артема.

— Це — золоті самородки, друзі мої, — сказав він, якось особливо твердо вимовляючи кожне слово, наче підкреслюючи тим значення того, що говорив. — Це поклади, знайдені колись Пронісом, ті самі більші поклади золота, до яких потім загубили шлях!

— Велика скарбниця, про яку нам розповідав його нащадок Роніс! — захоплено, додав Артем.

Геолог обвів поглядом печеру, її долівку й стіни.

— Це нечуване багатство, — мовив він незвичайно враженим голосом. — Тут проходить велика золота жила. І вона розсипалася саме на цьому місці безліччю самородків… Цілий підземний золотий фонд! Друзі мої, за цим варто посилати експедицію! Я вже не кажу нічого про суто наукову цінність нашого відкриття, про той підземний простір, нарешті, про плем’я скіфів, що живе там. Це вже справа не лише самої археології, Дмитре Борисовичу, це загальнонаукова справа! А щодо цієї маленької печери… стільки золота в одному місці! Стільки золота одразу! Друзі мої, це гідний подарунок нашій рідній Батьківщині!

— Скарбниця Проніса… — тихо мовив Дмитро Борисович.

— Скарбниця, яка чекала нас тисячі років, — додала Ліда.

Іван Семенович подивився ще раз на засипану самородками долівку печери.

— Давайте повертатися, товариші, — сказав він, зітхнувши. — Всі ми дуже втомлені. Відпочинемо трохи, тоді можна буде й повернутися. А крім того — треба ж негайно інформувати, телеграфувати про наше відкриття. Артеме, голубчику, візьміть з собою два-три самородки, як зразок… щоб ця надзвичайна печера не здалася нам потім, на поверхні землі, дивним сном… — Він був помітно схвильований.

Вони вийшли з відгалуження. Хід вів тепер просто до сталагмітів, до сталактитової печери. З кам’яної стіни на них дивилося вирізьблене обличчя невідомого скіфа. Артем пішов повільніше. Він трохи переждав, поки товариші випередили його, і ще раз поглянув на зображення. Так, ця голова скіфа була дивно схожа на його побратима…

— Варкан, Варкан! — прошепотів він засмучено.

Юнак приплющив очі. Вогнище в лісі… вони з Дмитром Борисовичем слухають розмову двох друзів, палкі суперечки Роніса та Варкана, їхні плани… відблиски від вогнища блукають по рухливому енергійному обличчю молодого скіфа… ось Роніс пішов, а Варкан лишився з ними… лісова тиша… важкі непроникні хмари на неприродному підземному низькому небі… і тихий, дружній голос Варкана, хороброго, самовідданого Варкана!..

— Артеме! Чого він там затрималися! Доганяйте! — долинув здалека голос Івана Семеновича.

— Артемчику, де ти там? — почувся і голос Ліди, лагідний і ніжний голос, який так приємно чути.

Артем стрепенувся.

— Зараз, зараз, товариші! Доганяю! — гукнув він.

Яскраві плями світла від карбідки феєрично стрибал по нерівному кам’янистому склепінню печери. Артем швидко йшов, наздоганяючи товаришів.

Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідає:

“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.

Автор працював над романом близько трьох років (1937 — 1939), а 1939 року твір вийшов у світ у видавництві дитячої літератури ЦК ЛКСМ України. Післямову до цього видання написав професор вчений-археолог С. Семенов-Зусер. Даючи коротку характеристику скіфського суспільства, його соціального укладу, побуту, звичаїв тощо, автор передмови відзначає, що деякі положення й факти, описані в романі, розбігаються з встановленими наукою уявленнями про життя і побут скіфських племен. Та це ні в якій мірі не шкодить художній тканині твору. Письменникові “вдалося надзвичайно тонко виявити епоху, дух і обстановку життя зниклих тисячоліття тому скіфів. На фоні інтриг і колізій головних персонажів він показав нам життя і боротьбу цілих племен. В “Нащадках скіфів” органічно сполучились дані історії і археології з творчою фантазією автора”.

Згодом роман видавався на Україні 1952, 1959, 1962 рр. Готуючи видання 1959 року, автор грунтовно переробив свій твір у світлі найновіших історико-археологічних даних. В романі поглиблено психологічні характеристики персонажів, що надало йому ще більшої достовірності й пізнавальної цінності при розвиненій пригодницькій фабулі.

Роман “Нащадки скіфів” перекладено на російську мову (1939, Ростов-на-Дону; 1969 р., Москва), чеську (1963 р., Прага), литовську (1968р., Вільнюс).

Друкується за текстом видання 1962 р. з деякими уточненнями і значними доповненнями, що їх автор зробив у російському виданні 1969 р.