Твори в пяти томах. Том II - Страница 88

— Артеме! — встиг тільки скрикнути Дмитро Борисович, який раптом помітив воїна з піднесеним дротиком.

Юнак підвів голову. Він скам’янів. Прямо перед собою побачив дротик, що націлювався на нього.

“Кінець!” — майнуло у нього в думках.

Але майже водночас він побачив, як щось велике й темне майнуло перед ним і впало на скелю. То був Варкан! Самовідданий молодий скіф встиг помітити небезпеку, що загрожувала його побратимові. Коли б він не був поранений, — Варкан устиг би й відбити ту небезпеку. Але рана не дозволяла йому зробити це. І він блискавично прийняв інше рішення. Невловимо, швидким рухом він стрибнув прямо на воїна, який націлявся дротиком. Чи хотів Варкан вбити його, чи мав на увазі щось інше, — хто міг знати про це?..

Воїн метнув свою зброю. Дротик полетів. Він описав у повітрі дугу. Артем бачив його літ — і враз Варкан опинився між скам’янілим юнаком і тонкою загостреною дротиною, що несла йому смерть. Пролунав важкий стогін, і Варкан упав на скелю перед Артемом. В той самий момент блискуча бойова сокира Дмитра Борисовича впала на голову воїна в шкіряному шоломі, що не встиг ще сховатися за гребінь скелі. Змахнувши руками, воїн покотився вниз. Та хіба це могло врятувати сміливого Варкана?

Ніхто й не глянув туди, де котився воїн. Варкан, хоробрий прямодушний Варкан лежав на землі! З його грудей стирчав дротик, який призначав підступний ворог Артемові. Кров широким струменем стікала з рани…

— Варкане, Варкане, навіщо?.. — ледве вимовив вражений Артем. Він схилився над своїм самовідданим побратимом. Рожева піна показалася на губах Варкана — і це було певною ознакою того, що дротик пробив йому легені. Молодий ватажок знайшов у собі сили ще всміхнутися. Його рука навпомацки знайшла тремтячу руку Артема. Скіф стиснув її — слабо, ледве чутно. Де поділася його сила?..

Сльози виступили на очах Артема. Допомогти, допомогти будь-що Варканові! Але як?.. Юнак почув похмурий голос Івана Семеновича:

— У нього пробиті легені… ми не маємо засобів… нічого не можна зробити…

Знизу долинали крики віщунів, які підбадьорювали один одного до рішучого нападу на чужинців. І той напад обов’язково мав відбутися, бо віщуни й старшинські воїни могли відступати тільки в цьому напрямі, через скелі. Адже повсталі невільники й бійці загону Варкана вже з’єдналися — це було чудово видно звідси, згори. — і напосідали на них уже біля гайка, поступово відтісняючи до підніжжя скель. Безумовно, повсталі невільники візьмуть гору, вони розіб’ють ворогів. Проте чи не встигнуть віщуни за цей час захопити позицію в скелях? Їх дуже багато, кілька воїнів Варкана й чужинці не зможуть протистояти їм, якщо віщуни ринуть сюди суцільною лавою.

Ось долинав рипучий голос Дорбатая. Він щось наказує. Що саме?..

Товариші Варкана зайняли бойові місця біля гребеня скель. Їх не можна було вразити знизу в цій вигідній для них позиції. Знизу можна було видиратися сюди тільки поодинці, попадаючи при цьому під удари тих, хто був нагорі. Віщуни вже пробували пролізти — і двоє чи троє з них лежали внизу, біля підніжжя, звалившися з порубаними головами. Решта не насмілювалася поки що лізти вгору.

Іван Семенович тихо сказав Артемові:

— Вважайте, що коней у нас більше немає…

— Чому?

— Воїни Гартака встигли пробратися туди обхідною стежкою, поки ми сиділи тут… чи, може, ще раніше, не знаю. З того боку — теж вороги!

Тепер товариші були ніби в пастці, відрізані звідусіль. Спереду й з боків стояли вороги. Ззаду височіло кам’яне урвище. Воно загиналося ще й праворуч. Щоправда, в такій самій пастці опинилися й віщуни з старшинами, бо шляхи відступу їм одрізали повстанці. Але для вчених це була подвійна пастка, адже вороги, навіть коли б хотіли того, все одно не могли б послабити своє коло, бо не мали куди відійти. До того ж Дорбатай, мабуть, також оцінив вигідність позиції на скелястому виступі, за якими поки що ховалися чужинці. Коли б віщуни й старшини захопили цю позицію, вони мали б змогу довго і вперто оборонятися проти повстанців.

Ліда підтримувала голову Варкана. Хоробрий молодий скіф, щирий і вірний друг чужинців, знесилювався з кожною хвилиною. Він не міг уже говорити. Очі його були напівзаплющені. Вія важко, уривчасто дихав.

— Ах, Варкане! Навіщо ти…

Скіф почув журливі слова свого побратима. Його рука ще раз слабо торкнулася руки Артема. Не посмішка навіть, а ледве помітна тінь її з’явилася на блідому обличчі Варкана. Очі його шукали Артема.

— Я тут, Варкане, тут!..

Артем тримав руку скіфа. Він не знаходив слів і тільки безпорадно і жалісно кліпав, дивлячись на змучене обличчя Друга. Губи юнака шепотіли:

— Варкан… любий, чудовий друже…

Варкан застогнав. Його рука безсило підвелася до чола. Він розплющив очі, побачив Ліду, побачив її сумне обличчя, почув ї голос:

— Як, Варкане? Чи не краще вам?..

Скіф, мабуть, напружував усі свої сили. Очі його вже шукали інших друзів. Ось він помітив Дмитра Борисовича з його бойовою сокирою в руках, Івана Семеновича, що пильно вдивлявся в той бік, де кам’яні скелі круто обривалися вниз. Подивився ще раз на Артема; юнак не зводив з нього схвильованого, співчутливого погляду, наче прагнучи в тому сповненому любові погляді перелити своєму вірному побратимові силу і міць, які були так потрібні пораненому. Тепер уже справжня усмішка полегшення з’явилася на обличчі Варкана. Всі його друзі були тут. Губи скіфа ледве чутно прошепотіли:

— Я радий… радий, що ви… ви всі…

Далі він говорити не міг. Голова його впала на груди, з обличчя збігли останні живі фарби, рожева піна знову з’явилася на устах. Груди рвучко підвелися, — і це було останнє дихання відважного молодого скіфа. Голова безсило й нерухомо лежала на сагайдаку. Він був мертвий.

Ліда мовчки закрила своє обличчя руками. Вона відчула, як гарячі сльози потекли в неї між пальцями. Дівчина плакала і не соромилася цього, не ховала своїх сліз, адже перед нею лежав мертвий вірний, благородний, самовідданий друг. Спільний друг усіх їх, хороший Варкан, що не пошкодував свого життя заради Артема, заради них усіх! Витираючи очі, відвернувся й Дмитро Борисович. Артем намагався не дивитися на нерухоме тіло скіфа. Він безнастанно повторював:

— Тільки увага… не можна… треба тримати себе в руках, адже вороги можуть з’явитися щохвилини… тримати себе в руках…

І все одно йому здавалося, що якась важка рука стискає його серце, гарячі хвилі приливають до голови, примушують заплющувати очі, щоб не бризнули непрошені сльози. Але він уперто повторював:

— Тримати себе в руках… Варкан, цей хоробрий воїн, цей чудовий товариш загинув, і тут нічого не вдієш… Це неможливо, але ж він не підніме більше голови?.. Значить, тримати себе в руках…

Варкан не рухався. Артем перевів безпорадний погляд на Івана Семеновича. І той також опустив очі. Відвернувся й Дмитро Борисович. Обом було важко дивитися на пригніченого юнака.

Повільно Артем одсунувся від застиглого тіла свого друга і вірного побратима. Востаннє він подивився на його бліде, спокійне обличчя.

— Прощай, Варкане, — сказав він похмуро, але твердо. — Прощай, самовідданий товаришу мій!..

Над скелями просвистів дротик. Він, розгойдуючись, впав, брязнувши об камінь, між Артемом і тілом Варкана. Вороги переходили в наступу. Повстанці надто тіснили їх — і віщуни змушені були, незважаючи на риск, наступати, щоб, знищивши чи вибивши звідси чужинців, зайняти самим цю зручну позицію й захищатися далі від повсталих, що відтіснили їх до самого підніжжя скель. Як не міркувати про причини, все одно це був наступ! Ще два дротики впали один біля одного, на щастя, не зачепивши нікого.

Кілька воїнів Варкана, що досі охороняли підступи до скель, нерішуче озирнулися. Вони дивилися на нерухоме тіло Варкана і перемовлялися між собою. Нарешті, вони зібрали зброю і, пригинаючись, швидко побігли до того місця, де раніше прив’язані були коні. Один з воїнів, обернувшись, покликав рукою чужинців: ідіть, мовляв, і ви за нами!