Твори в пяти томах. Том II - Страница 85

— Скільки дорогоцінностей! — захоплено прошепотів Дмитро Борисович.

— Еге, для вас, для археологів, готується, — не стримався від легковажного жарту Артем.

Дмитро Борисович не чув юнака. Його увагу вже привернули інші віщуни, які несли до могили вождя запаси їжі. Великі казани з варивом, цілі туші щойно забитих коней, свиней та овець, великі міхи з оксюгалою, — усе знаходило собі місце в велетенській могилі.

Нарешті принесли все майно. Вже не Лишилося вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося, не можна було б і підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та харчів.

Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Можливо, це тільки здалося Артемові, але він нібито помітив у натовпі невільників виблиск зброї. Серце юнака забилося сильніше.

“Надходить, надходить! — подумав він. — Чому ж Роніс не подає сигналу? Адже все чисто готове… І де ж Ліда та Іван Семенович, чому їх ніде не видно?..”

Нова думка майнула йому: може статися, Роніс саме тому й не подає сигналу, що полонені чужинці перебувають і досі в якомусь місці, де їм могла б загрожувати небезпека від охорони в разі спроби їх визволити. Розсудливий грек не лишав у своїх точних розрахунках поза увагою нічого!

Раптом Артем почув, як коротко і збуджено гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч нього. І в ту ж саму мить його схопив за плече Дмитро Борисович:

— Ось вони! Ось!

Кілька віщунів вели до могили Сколота обох полонених чужинців. Ліда й Іван Семенович ішли вільно, вони не були навіть зв’язані, — і ніщо б не нагадувало про їхній стан, коли б не озброєні віщуни навколо них. Іван Семенович кілька разів глянув поверх голів вартових у бік скель. Невже він догадується, де засіли його товариші? Мабуть, так, бо ось і Ліда теж повернулася сюди.

— Знають, знають, звідки ми прийдемо! — радісно вирішив Артем. — От молодець Роніс! Це ж він, очевидно, встиг їх повідомити!

Ліда і Іван Семенович спинилися недалеко від могили. На щастя, вони, як чужинці, з погляду віщунів, певно, були недостойні честі знаходитися всередині, там, де вже скупчилися чи не всі віщуни й старшини. Це полегшувало визволення: так принаймні подумав Артем.

Два старі сиві воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколота. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось його підвели до могили. Поважний віщун, прокричавши якесь закляття, блискавичним спритним ударом загнав у струнку шию коня кинджал. Бризнула кров, кінь захропів, упав на передні ноги.

— Такий красень, такий чудовий кінь! — з жалем прошепотів вражений Артем.

Ще кілька ударів кинджалом — і вороний завмер. Тепер старий Сколот міг вільно їздити в царстві тіней на своєму улюбленому бойовому коні…

Віщуни підійшли до колісниці, на якій сиділа стара вдова Сколота. Вона тремтіла, вона не віднімала старечих сухих рук од обличчя. Так, майже неживу, її повели до могили.

— Негідники! Живу жінку, стару! — згукнув Артем.

— Такий звичай, — пробурмотів Дмитро Борисович. Від його колишнього археологічного запалу не лишилося й сліду. Тепер він уже не шкодував свого втраченого фотоапарата. В нього не вистачило б сил фотографувати цю страшну сцену…

Віщуни вели нещасну до того місця, де лежав щойно забитий вороний жеребець. Віщуни майже несли її на руках, бо жінка, здавалося, була непритомна від страху. А слідом за нею посувався ще один віщун з мотузкою в руках. То був священний кат, який мусив задушити вдову померлого вождя, щоб і вона пішла за своїм чоловіком на той світ і там сумлінно прислужувала йому.

І ось тепер тільки Артем побачив, як вдалині, за великою юрбою людей, біля одної з кибиток вгору звився сивий димок. Ніби хтось розклав там маленьке вогнище, і димок від нього повільно почав здійматися вище й вище в тихому повітрі.

— Сигнал Роніса! Час вирушати, Варкане!

Але Артем спізнився з своїм вигуком. Варкан уже подав знак своєму загонові. Спритно, швидкими, мов зміїнми, рухами воїни почали повзти по скелях униз, до маленького гайка, що розкинувся на дорозі, до місця, де відбувалося урочисте поховання.

— Ну, Дмитре Борисовичу, почалося! — збуджено гукнув Артем. — Я пішов униз, разом з усіма!

— А я що? Хіба тут залишуся?..

І археолог, захопивши свою бойову сокиру, теж ринувся вниз. Незграбний Дмитро Борисович через силу зберігав рівновагу на стрімких скелях, бо його очі все ще не могли відірватися від похорону. Але обов’язок був і для нього над усе! Адже товариші чекали його допомоги там, унизу, і він повинен іти до них!

Одчайдушний жіночий крик долинув до них. Обидва здригнулися. То кричала стара вдова Сколота. Вона крикнула востаннє в своєму житті…

Вони швидко спускалися вниз. Воїни Варкана були вже в гайку. Артем знав: то тільки перший сигнал, тепер треба буде зачекати в гаю, доки раби в тилу скіфів не почнуть бою. Це дасть воїнам Варкана можливість підійти непоміченими. Інакше їх зустріне дощ стріл і списів, зірветься вирішальний напад. Щоб цього не трапилося, Роніс з озброєними невільниками мусив відвернути на себе увагу, розпочати й прийняти перший бій.

З гайка натовп біля могили видно було значно гірше. А те, що відбувалося в самій могилі Сколота, і зовсім зникло з очей. Проте чути звідси було краще. Тужлива молитовна пісня не вщухала, вона набридливо дзвеніла в вухах, перекриваючи собою всі інші звуки. Слух розрізняв тепер окремі жіночі вигуки, пронизливі й жахливі. Артем з острахом прислухався до них, бо йому страшно було подумати, що один з тих голосів міг належати Ліді…

Воїни Варкана лежали в гайку, вони ховалися за деревами і терпляче ждали. Адже найменша необережність могла б виказати їх присутність — і тоді все загинуло б…

Тиша в гайку — і все та ж сама молитовна пісня в далечині, та ще пронизливі жіночі крики… Якби не вони, то, здається, в тиші, яка панувала в гайку, можна було б почути стукотіння власного серця. Воно калатало, воно немовби заповнило всі груди Артема… Ні, ні, не можна так хвилюватися, треба стримуватися, треба зберігати цілковитий спокій, бо ж наближається вирішальний час… Так, це все легко сказати, про той спокій і стриманість, але як же важко виконати!

Тиша в гайку. Тривожна, насичена неймовірним напруженням тиша. Чому ж не чути нічого? Чому Роніс усе ще не починає?..

Артем чув, як важко дихає поряд з ним Дмитро Борисович. Руки археолога цупко стискали сокиру. Ледве чутний голос Дмитра Борисовича прошелестів над самим вухом юнака:

— А ваша зброя, Артеме? У вас все готове?

Артем мовчки вказав очима на свій меч-акінак. Археолог похитав головою: видно, йому здавалося, що цього мало. Тоді юнак виразно вдарив себе по кишені? не турбуйтеся, мовляв, усе гаразд. Головна його зброя також напоготові. Треба тільки, щоб надійшов слушний момент, коли її слід буде вжити!

Нові пронизливі вигуки примусили Артема й Дмитра Борисовича затамувати подих. Невже почалося?..

Ще вигуки, ще… Тепер було чути загальний збуджений гомін. І пісня раптом урвалася. Якась дивна пауза — наче від здивування. І після неї — нова хвиля вигуків, але тепер уже шалених, лютих. Невільники на чолі з Ронісом почали повстання!

— Вперед! Вперед! — вигукнув несамовито Артем.

— Вперед! — відгукнувся й Дмитро Борисович.

Разом схопившися на ноги, вони побігли між деревами в напрямі до місця поховання. Але хоч би як швидко бігли чужинці, воїни Варкана незмінно були попереду. Артем бачив перед собою тільки їхні спини, що миготіли між деревами. Він біг слідом за ними щодуху, вимахував акінаком і кричав:

— Вперед! Вперед!

А позаду нього мчав і Дмитро Борисович, який остаточно забув про принадність археологічних спостережень і з властивою йому запальністю перетворився на одчайдушного воїна. Він теж щось вигукував, але до свідомості Артема ці вигуки не доходили.

Гайок скінчився. Вони бігли тепер полем, переборюючи опір всюдисущої високої рожевої трави, яка чіплялася за ноги й заважала бігти. Артем бачив перед собою воїнів Варкана, чув крики й брязкіт зброї, що долинали вже із значно ближчої відстані. Он уже нібито й могила Сколота. Та невже ж їм пощастить без сутички, без бою наблизитися до полонених? Невже Роніс із повсталими рабами в такій мірі привернув до себе увагу н сили старшин?