Твори у пяти томах. Том 2 - Страница 9

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях — украла щось…

Потім утопилась.

Та все то те, — знаєш, люде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

«Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив…»

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо,—

Отак пиши, — і за гріхи

Карались господом ляхи

І пугав Пугач над Уралом [36].

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий:

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

«Чого він придибав? Нема в його хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав?» — «А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть: легше умирати

Хоть на пожарині в своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти?» — «Ба ні,

Ей, дядечку, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам, і мені».

Зажуривсь москаль-каліка:

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах [37],

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь, незабаром

Зима залютує.

Нема йому в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного

І борошном посипали,

Бог їх зна для чого!

Максим таки, як письменний,

Було помагає

І на клиросі дякові,

І псалтир читає

Над покойними. Й хавтури [38]

З школярами носить.

А в пилипівку сірома

Христа ради просить!

Нічого: знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його.

«І талан, і безталання —

Все, — каже, — од бога».

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

Москаля Максима.

А в неділю або в свято

Мов причепуриться,

Шкандибає на вдовину

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку…

І вдову згадає,

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом’яне!

Утре сльози — все од бога —

Й веселенький стане.

А в петрівку і спасівку

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в поле.

І край шляху при долині —

Отже не вгадаєш,

Що каліка виробляє? —

Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого Маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїжджачим;

А на друге літо

Москаля вже неживого

Найшли в балці діти,

Коло самої криниці —

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали

І долину, і криницю

На пам'ять назвали

Москалевою. На спаса

Або Маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде — не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

П'ючи воду погожую,

Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.

То так і я тепер пишу:

Папір тілько, чорнило трачу…

А перш! Єй-богу, не брешу!

Згадаю що чи що набачу,

То так утну, що аж заплачу.

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну,

На неї гляну, подивлюсь,

І, мов добро кому зроблю,

Так любо серце одпочине.

Якби сказать, що не люблю,

Що я Украйну забуваю

Або лукавих проклинаю

За те, що я тепер терплю,—

Єй-богу, братія, прощаю

І милосердому молюсь,

Щоб ви лихим чим не згадали;

Хоч я вам кривди не робив,

Та все-таки меж вами жив,

То, може, дещо і осталось,

А нумо знову віршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку божу лицювать.

А сиріч…[39] як би вам сказать,

Щоб не збрехавши… Нумо знову

Людей і долю проклинать.

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували.

Долю за те, щоб не спала

Та нас доглядала.

А то бач, що наробила:

Кинула малого

На розпутті, та й байдуже,

А воно, убоге,

Молодеє, сивоусе,—

Звичайне, дитина —

І подибало тихенько

Попід чужим тином

Аж за Урал. Опинилось

В пустині, в неволі…

Як же тебе не проклинать,

Лукавая доле?

Не проклену ж тебе, доле,

А буду ховатись

За валами. Та нищечком

Буду віршувати,

Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю

Із-за Дніпра широкого

Тебе, моя доле!

ВАРНАК [40]

Тиняючи на чужині

Понад Елеком [41], стрів я діда

Вельми старого. Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зустрілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину. І ми

В траві за валом посідали

І розмовляли, сповідались

Один другому. «Довгий вік!

Старий промовив. — Все од бога!

Од бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік,

І ні на кого не жалкую,

І ні у кого не прошу я,

Нічого не прошу. Отак,

Мій сину, друже мій єдиний,

Так і загину на чужині

В неволі». І старий варнак

Заплакав нишком. Сивий брате!

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй.

Нехай пустку нетоплену

Іноді нагріє.

І потечуть з очей старих

Сльози молодії,

І умитеє сльозами

Серце одпочине

І полине із чужини

На свою країну.

«Багато дечого не стало,—

Сказав старий. — Води чимало

Із Ікви [42] в море утекло…

Над Іквою було село.

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані

Малії паничі були;

Таки однолітки зо мною.

Вона й бере мене в покої

Синкам на виграшку. Росли,

Росли панята, виростали,

Як ті щенята. Покусали

Не одного мене малі.

Отож і вчити почали

Письму панят. На безголов'я

І я учуся. Слізьми! Кров'ю!

Письмо те полилося… Нас!

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись богу

Та за ралом спотикатись,

А більше нічого

Не повинен знать невольник,—

Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,

Прошу собі волі,

Не дає. І в москалі