Твори у пяти томах. Том 2 - Страница 3

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Село! — і серце одпочине

Село на нашій Україні —

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні,—

Не знаю, де вони взялись,—

Приблуда князь. Була й княгиня,

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті:

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі.

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива…

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!»

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості…

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають бога…

П’яниці, знай собі, кричать:

«І патріот! і брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват!»

А патріот, убогих брат…

Дочку й теличку однімає

У мужика… І бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась.

І батько, й мати не пускали,

Казали: «Вгору не залазь».

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять бога,

Як люде люблять живучи.

А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити

Хоть годочок, хоть часочок

На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою…

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить, та славить бога,

І добро творити,

Та божою красотою

Людей веселити.

Так же ні. А молодії

Та карії очі

Щоб марніли в самотині…

Може, бог так хоче?

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині

Аж страшно!.. А вона молилась

І жить у господа просилась,

?о буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі.

Узріть його, поціловать

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його почути…

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась —

Гралась, веселилась…

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько вміють

Привести дитину.

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: «Забуває

Мене мій Поль або Філат!»

За що ж воно тебе згадає?

За те хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п’яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не вчила…

І книжечок з кунштиками [3]

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своєю…

І жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П’яного згадала —

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

«Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси —

Посічуться…» Що день божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає… Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі…

А за віщо? Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає?

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За бабами-знахурками

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили, лічили…

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

Її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе.

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося бідне на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало…

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою…

І господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люде

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим. Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева. Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі і іному краї