Твердиня - Страница 26

– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех.

– Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне – якщо Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і – ніхто не їде в Перу. Отакі справи, Яне.

– Весело…

– І тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Перу шукати Паїтіті?

– Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

– Тоді ти маєш попередити америкоса. – Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгіршому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу і вперед – рятуй нашу поїздку.

– Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула.[68]

– От, бляха, невезуха. – Сьома почав лаятися, що зазвичай траплялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського метро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґшамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гілку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але… іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?

– П’ять хвилин ходу, – швидко відказав чех. – Та це не має значення, я на колесах.

– Ти на ве́лику?

– Ага.

– О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

– Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронґи, щоб очі на лоба повилазили.

– Стривай, а що мені сказати Ґрему? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.

– Їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось придумаю. – І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десять хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґшамру наввипередки Янові.

У цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні станції Т-Централен[69] і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що прямував до «Mörby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гілок метрополітену.

Сьома подзвонив Янові з таксі:

– Їдеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– Їду.

– Де ти?

– Проминув Стадіон.[70] Кажи бігом, що хочеш.

– Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. – Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.

– Ну?

– Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… – І Семен коротко виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – обурливо закричав Ян Фідлер. – Я не згоден! Це збочення!

– Яне, треба, – стисло аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі думатимуть, що я…

– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. – Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

– А раптом Левко комусь розкаже?

– Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось… дивно.

– Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

– Хочу, але…

– То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

– Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті…

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і велів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на цілих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на мить втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, капітально проїхавшись писком по асфальту.

Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».

Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.

– А-а… а-а… е-ех… – стогнав чех.

Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера.

– Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? – кволим голосом спитав Сьома.

– Ні… а-а… хай тобі! – крякав Ян. – Я впав з велосипеда.

«Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

– Де ти?!

– Метрів за триста від Ґремового будинку.

– Лео за квартал від тебе!! – прокричав Семен.

– Звідки ти знаєш?

– Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хвилини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! – Хапнувши повітря, росіянин додав: – І не випускай звідти Сатомі! Він не повинен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На цифровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 – ліфт стояв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ризиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.

…Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у голові варіанти того, що говоритиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити… Ні не так… – Від напруження Левко зіпрів, а вилиці набухли. – Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини… але вона мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я його копіюю… Треба простіше, типу… Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож… Чорт! Знову не те…»