Твердиня - Страница 20

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

– Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, – лише легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьому листку. – Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. – Продовжувати?

Він обвів Левка, Ґрема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, в реальних умовах раптом переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

– Так, – коротко відказав Ґрем.

– Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

– У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різними оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свободу. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки[62] потяглися каравани індіанців, навантажених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота відразу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.

– Що сталося з Атауальпою? – поцікавився Ґрем.

– Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауальпи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але… нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби.

– Паїтіті? – встряв Левко.

– Можливо. – Сьома знизав плечима. – А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:

– Ти відключив відображення доріг та об’єктів?

– Ні, – заперечив Сьома.

– Тоді що це? – Мулат тицьнув пальцем на екран.

– Мадре-де-Діос.

Джунглі Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактивної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє картинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все – більше нічого.

– Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… – поправивши рушник, зауважив Левко.

– Та де там Нью-Йорк, – гаряче заперечив Ґрем. – За бажання в цих нетрях можна поховати Швейцарію.

– Назва мені подобається: Мати-Божа, – хмикнув Ян.

– Ага, – посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

– Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.

– Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – вражено спитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:

– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс. – Хлопець узявся за мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось що виявив.

Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.

Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.

Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

– Це ще не все, – вів далі Сьома. – Я ввів координати, які дав Ґуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика притока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. – Ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера: одне на півночі, друге – на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґуннаром на карті.

– Не може бути! – Левко витягував шию так, що ледь не впав з лави. – Озера! – Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

– Ні. – Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав брову. Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйомку. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Проґресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.