Твердиня - Страница 19

Але Семен не міг відповісти. Він повзав по підлозі, навперемінки корчачись від сміху та охкаючи від спалахів болю в шиї і плечі. Левко сердито відкинув книжку і заторочив:

– Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розкритими вікнами.

– Ага.

– Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б прикривай його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку і чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так – попискує про допомогу. Заходжу і бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як той жук у Кафки, і пихтить, аж слина з рота пре. Скрутило його – злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, поки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

– До чого тут тазик? І чого ти голий?

– Не перебивай мене! – цвіркнув Левко. – Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього. – Останні слова прозвучали пафосно і не пасували до картинки, яку бачили перед собою Ґрем із Яном. Гості посміхнулися. – Коротше, виявилось, що в Сема є «Фастум гель».[58] Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я…

Цієї миті Сьома зареготав як ненормальний. Лео спалахнув.

– Щоб ти здох, скотина! – прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, але ні на сантиметр не висуваючись із тазика, і тут же погамував себе: – І я погодився.

– Натер?

– Натер.

– Потім що?

– Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, включив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою – тою, що натирав, – за звичкою… почухав «помідорку».

– Яку «помідорку»? – не втямив мулат.

Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, опустившись на підлогу поряд із Семеном.

– Ліву.

Ґрем прискіпливо подивився на тазик:

– І що? – Він усе ще не в’їжджав у тему.

Левко шумно видихнув і нахмурився. Зморщився так, що складки аж на ніс полізли.

– Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фастум гель» і як він діє?

– Е… в загальних рисах. – Американець затих. І тут до нього почало доходити: – О, фак… – Кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися – він уже ледве стримував сміх. – О, б-а-адді, ти… тією самою рукою?

– Та-а-ак.

– Чому ти не помив її?

У відповідь Левко загорлав що було сили:

– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

– Ха-ха-ха! – Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьоми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

– Перших п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу жарило так, що, думав, очі полопають…

– А ви уявіть мене. – Семен дореготався до сліз. – Лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки клигаю до вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» – і побіг назад у ванну.

Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:

– І довго ти так сидиш?

– Та десь із годину. Трохи менше…

Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:

– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу і буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.

– Обмотай «помідорки» вогким рушником, – порадив чех. – Ефект той самий буде.

– Так і зроблю.

Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.

– З чого почнемо? – розчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

– «Bud», – випалив чех.

– «Bud», – луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar»,[59] а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.

– Мені «Paulaner»![60]

– О’кей, баддіс, замовлення прийнято. – Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі – планування.

– Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, – почав Сьома. – Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.

– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію. – Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…

– …і там скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. – Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

– Пф-ф… – фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були проблемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан – помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

– Почекайте. – Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант. – Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

– Ти гадаєш, це Паїтіті існує? – Мулат із недовірою покосився на Семена.

– Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, – ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія.[61] Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водночас – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати: