Твердиня - Страница 10

Компанія була напрочуд різношерстою: колишні одногрупники Ґрема, його дівчина і її подруги, Сьома, Лео, Ян і народ із їхнього департаменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка і чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні з часу переїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомились через мережу «CouchSurfing»[31] за півроку до приїзду мулата у Швецію.

Українець пригадував, як побачив американця, одягнутого в дизайнерську футболку з британським прапором і банальним написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?»,[32] стильних джинсах, що підкреслювали, але не обтягували міцні ноги, з татуюванням на правому біцепсі, яке заповзало на плече, ховаючися під рукавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи вибритою потилицею і лискучою, ледь не жіночою шкірою кавового кольору. В переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Ґрем сяяв, немов чорна перлина в магазині, де продають зроблену вручну біжутерію.

Левко підійшов до столика з напоями і взяв келих із джин-тоніком. Незважаючи на те що після переїзду Ґрем іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафаелі[33] – мулат не соромився показувати, які жінки йому подобаються, – а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 × 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі вертольота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шматок чистого неба і – в нижній частині – різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:

– Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?

Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома і Ян.

– Мабуть, це через вертоліт, – знизав плечима росіянин. – Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, – випнув нижню губу Левко, – якби вмів…»

У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»[34] вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL[35] завбільшки з кредитну картку і водив ним під час розповіді перед очима слухачів.

– …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, позбавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга – чорт забирай, ми падаємо! – Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.

– Як довго ти вчився? – спитав хтось.

– Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, – подумав хлопець, – перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… – Він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, – …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.

– А я можу срати цементом, – голосно й англійською проказав Левко.

– Що ти сказав? – Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґрема, але брова підозріло вигнулась.

– Згадав анекдот про Чака Норріса.

– ?

Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця):

– Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.

Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг господаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.

Попри все Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і, як наслідок, лишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину… коротше, Ґрем Келлі не витримав.

– Ти хто? – виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Сатомі просвердлила його осудливим поглядом.

– Це Лео, мій товариш із України, – замість нього відповів Ян. – Давно хотів вас позна…

– Слухай мене, Лео. – Ґрем підняв підборіддя. – Ти просто лузер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язиком. А я – американець із «Porsche» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.

Запала мертва тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув», і він, безперечно, був неправий, але Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.

– Це брудно, чувак, – проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима і потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.

Сьома отямився першим.

– Нам тре’ провітритись. – І потягнув Левка на кухню. – Що на тебе найшло?

Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, викликана інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.

Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Публічно простягнувши українцю руку, мулат посміхнувся:

– Вибач, бадді,[36] я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я фаталіст і вірю, що коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюсь не залишати за собою таких людей. – Рука висіла в повітрі.

Левко розумів, що ці слова проказані більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи вибачився б, швидше за все, він не згадав би про «лузера з країни третього світу». Проте українець не бажав розкручувати конфлікт. Він осягав: якщо не простягне руку назустріч, то перебере вину за інцидент на себе.

Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широку, але гладку, наче атлас, долоню американця.

Секунд п’ять хлопці стояли мовчки, зазираючи один одному у вічі, і українець втямив, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє примирення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.

– Ти й гелікоптером умієш керувати? – Лео кивнув у бік фотографії на столі.

Сатомі стояла неподалік, із невимовним захватом пожираючи мулата очима. Левка пересмикнуло, він несамохіть стиснув долоню американця сильніше.

– Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, але згодом батько переконав мене.

– Круто… – прохрипів українець.

У той момент Левко здивувався б, якби дізнався, що менш ніж за два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться до чотирьох – американець стане повноправним її членом.