Три товариші - Страница 23

Вони всі, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.

– А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.

– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.

Я відчув на собі її погляд.

– Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

– Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.

Ми спинились перед її під’їздом.

– На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.

Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялась, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…

– Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!

Я витріщився на неї.

– Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?

Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

Вона зникла, перш ніж я зрозумів, що сталося.

Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.

– Дай-но мені добрий шмат ковбаси! – весело попросив я.

– З гірчицею? – спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.

– Побільше гірчиці, матусю!

Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.

– Людина – чудне створіння, правда, матусю? – сказав я.

– Авжеж, – палко підхопила вона, – вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.

– Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?

– Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.

Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.

– Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнаки.

– Дай-но мені ще одну сардельку, – сказав я, – так мені сьогодні гарно! А як у тебе вдома?

Вона глянула на мене своїми маленькими, безбарвними очима:

– Усе, як і було. Недавно він продав ліжко.

«Матуся» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося ампутувати обидві ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калікою, він так соромився жінки, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він призвичаївся до морфію. Морфій швидко виснажував його, потім він зв’язався з гомосексуалістами, і ось чоловік, що п’ятдесят років жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує в них лише огиду й співчуття, а це було понад його сили. Для чоловіків він був людина, що потрапила в біду. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матусі» все, що міг розшукати, і геть усе спродував. Але «матуся» жаліла його, хоч він і бив її частенько. Зі своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кілограмів, а проте завжди була привітна. Вважала, що живеться їй ще не так уже й погано. Часом чоловік, коли йому було геть важко, приходив до неї і плакав. То були для неї найщасливіші години.

– Ти все ще маєш свою гарну роботу? – спитала вона мене.

– Атож. Заробляю тепер добре.

– Дивись, щоб ти її не втратив.

– Старатимусь, матусю…

Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фріда, наче сам Бог послав мені її.

– Ви симпатична дівчинка, – сказав я, бо мені дуже хотілося зробити щось хороше.

Фріда скривилася, наче сьорбнула оцту.

– Ні, справді, – не вгавав я. – Навіщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрідочко, коротке, сповнене усяких випадковостей і небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Вона навіть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пияків і пішла, грюкнувши дверима.

Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло – зубрив!

– Ходімо, Джорджі, жерти, – сказав я йому.

Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.

– Я не голодний.

Він вирішив, що кличу його із співчуття до нього, і тому відмовився.

– А ти спершу подивись гарненько, – сказав я. – Інакше все зіпсується. Зроби мені таку ласку.

Ідучи з ним коридором, я зауважив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними я почув чийсь легкий віддих. «Ага», – подумав я собі й тієї ж миті почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок і двері теж трохи прочинилися. Увесь пансіон, здавалося, чатував на мою кузину.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.