Три таeмницi Великого озера - Страница 26
Як шановний читач уже здогадався, я була готова до того, що Синдерела вийде на сцену у вишиванці й віночку. Проте балет перевершив усі мої найсміливіші сподівання.
Я повинна була насторожитися вже тоді, коли ми щойно під’їхали до театру. На найвищій вежі псевдо-ґотичного замку, збудованого з червоної цегли, маяв синьо-жовтий прапор. Тільки-но пані Ірина вистромила ніжку з автомобіля, як до неї підскочив жвавий дідок - послужливо допоміг вийти.
- Ви теж на балет,- торохтів він без упину,- я й не сумнівався, що ви обов’язково будете. Як можна проґавити таку нагоду! Цього року трупа дала по всій країні тридцять вісім вистав, а навесні запрошена в Україну!
Говірливого дідка я упізнала одразу - містер Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки.
Пані Ірина та пан Йосип праворуч і ліворуч здоровкалися зі знайомими. Всі розмовляли українською; у мене крутилось у голові від химерного відчуття, що я якимсь дивом подолала кілька тисяч миль і опинилася, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Боярині»…
Лео Дан довго й радісно трусив мою долоню і кліпав червонястими повіками та принагідно запросив відвідати свій серпентарій - після десятьох років у політиці він відчув нестримний потяг до змій і, щойно вийшов на пенсію, одразу кинувся збирати колекцію особливо рідкісних порід отруйних плазунів.
Тут продзвенів третій дзвоник, і ми попрощалися з паном Лео. В ложу ми заходили, коли вже згасало світло. Саме тому я й не зауважила одразу, що на кріслі моєму лежить програмка сьогоднішньої вистави. Тільки плюхнувшись на оксамитове сидіння, я почула шелест і витягнула з-під заду цілком пом’ятий буклет.
«Синдерела лишається без матері, а батько одружується вдруге. Зла мачуха всіляко знущається з бідної дівчини, а названі сестри дражнять її. Одного дня родина Синдерели отримує запрошення на королівський бал - принц Іван збирає в палаці всіх дівчат королівства, бо хоче обрати собі дружину…»
Дочитавши лібрето до «принца Івана», я потихеньку склала програмку й ненароком впустила її під сусіднє крісло. Тим часом закінчилась увертюра і на сцені розвиднілось, і ми побачили бідну Синдерелу, яка спала сном праведника, натомлена від знущань злої мачухи і вредних сестер. Зазвучала музика, Синдерела прокинулася.
Про вишиванку й віночок я вже згадувала - та це, як виявилося, була тільки прелюдія. Музика - от кульмінація! Мотив «Гей, наливайте повнії чари», що раз у раз виринав на музичних хвилях і викликав бурхливу реакцію зали, доконав справу українізації «Синдерели», і коли головна героїня випадково загубила червоний чобіток (для чого одній із балерин довелося «непомітно» стягнути його з ноги Синдерели), зала вибухнула нестримними оплесками.
Але казка має щасливий кінець, і нарешті Синдерела та принц Іван стали на рушничок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла мачуха та заздрісні сестри впіймали облизня. Зала чотири рази викликала танцюристів кланятись і гукала «Браво! Біс!» Із театру українська громада виходила ще згуртованішою, якщо це взагалі можливо. Синдерела примирила бандерівців і мельниківців, Синдерела примирила навіть першу та другу хвилі еміграції.
Пані Ірина в норковій шубі до п’ят любенько прощалася зі знайомими. Завтра в церкві вихідний, тож вони не побачаться аж до неділі! Хіба що підемо зранку у фінський ресторанчик на млинці? Де ж іще можна поїсти в Буремній Затоці справжніх українських млинців, як не у фінському ресторанчику!
- Пані Ірино, чи ви бачили сьогодні пана Ореста? - дзвінким голосом звернулася до моєї господині мініатюрна жіночка, в якої з-під фасонистого капелюшка визирали сиві кучерики.- Він не прийшов на балет!
Дійсно, нечувана справа - якийсь там пан Орест не прийшов на балет!
Інша жіночка (повна протилежність першій: хрипкий низький голос, жодної косметики, потерті джинси на дебелих ногах) втрутилась у розмову:
- А ви не знаєте? У пана Ореста велике горе! Вночі хтось вдерся у «Просвіту» й поцупив старі папери…
- Ніхто нічого не поцупив! - перебив жінку суворий мужчина в окулярах.- Розгардіяш учинили, це правда. Не схоже, щоб шибеники побавилися,- наче шукали щось, але нічого не зникло…
- Правду кажучи,- долучилася до розмови руда красуня з нафарбованими вустами,- у «Просвіті» давно вже немає ладу. Пан Орест застарий, щоб самотуж- ки вести справи. Тож я не дивуюся, що злодії нічого не знайшли…
Я стала як укопана. Морозець щипав щоки і підкусував ніс, але я цього не відчувала. Тільки-но я зібралася ще раз навідатись у «Просвіту», як хтось випередив мене. Яке щастя, що в пана Ореста давно немає порядку! Але що саме шукали в «Просвіті»? Невже відомості про загадкову О. Байду? «У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Не пхай, шепотів мені розважливо внутрішній голос, не встромляй свого цікавого носа в цю справу, якщо не хочеш висіти за ребро на гаку…
Після святкової вечері у моїх господарів, до якої подавався червоний борщ, голубці з бурякової гички та незмінні вареники з картоплею навпіл із сиром, мене нестримно потягло в Україну - до сказу закортіло салату «Олів’є», пельменів і кабачкової ікри. Я кинула все і побігла до комп’ютера - писати слізного листа до Ліни Оверченко.
Однак коли я відкрила свою поштову скриньку, в неї упав нерозпечатаний конвертик - Ліна вже прокинулась, відпровадила чоловіка на роботу й одразу подумала про мене. Що то є друзі!
Я нетерпляче клацнула мишкою. Комп’ютер розгорнув довжезний білий сувій, списаний дрібненькими чорними літерами. Спершу мені здалося, що журналістка Ліна Оверченко переплутала адресатів і замість редакції газети випадково надіслала політичну статтю на чотири смуги мені. Та очі вихопили перші рядки листа, адресованого мені-таки, і я завмерла перед екраном.
«Бубочко,- писала Ліна,- можеш уже готувати пляшку кленового сиропу - я виконала й перевиконала твоє завдання. Вчора я ходила в гості до старшої сестри Ромчика Данильця. Ми з нею, як то водиться, поплакали й перехилили чарку за упокій його душі, а потім сестра показала мені альбом родинних світлин…»
У власній уяві я миттєво реконструювала картину, змальовану Ліною. Звичайна кухня у звичайній трикімнатній квартирі в панельному будинку на околиці міста. Горілка і два кришталеві келишки, двоє тонко-сльозих жінок, повна недопалків попільничка - все як завжди. Та вирізняється на тлі вбогої кухні грубезний альбом у шкіряній шабатурці.
Жінка з довгим тьмяним волоссям однією рукою струшує попіл із цигарки, а другою гортає альбом, вказує пальцем на світлини:
«Троє їх було - наш дідо Левко Данилець, його однокурсник Леонід Дунін і товариш їхній Роман Шолуденко».
Зі світлини просто на Ліну дивляться троє вояків. Той, що посередині, шкіриться в об’єктив і мружить насмішкуваті очі. У цьому хлопцеві в потертому однострої безпомильно вгадується нащадок давнього шляхетного роду - чи то панського, чи то козацького. Знаний, либонь, жіночий спокусник був цей Леонід Дунін на псевдо Перелесник!
Ліворуч од нього товариш із автоматом, завданим на плече. Лице трикутне, глибокі темні очі - запалені, невиспані. Погляд тривожний. Це Роман Шолуденко на псевдо Буревісник.
Третій на світлині - сам Левко Данилець на псевдо Сокіл. Суворо зіперся обома долонями на автомат, який висить йому упоперек грудей. Та щось дитяче, наївне прозирає в тонких рисах обличчя сіроокого юнака - начеб це наполоханий пташок завмер на гілці на мить.
«Вони протримались до сорок дев’ятого року. Потім хотіли вибиратися за кордон, але «всипалися». Діда взяли, і він довший час нічого не знав про товаришів. Коли повернувся в Україну, почав їх розшукувати. Про Ромка Шолуденка дізнався швидко - як виявилося, загинув у той самий день, коли взяли мого діда. А Леонід Дунін щез, мов під землю запався…»
Жінка з тьмяним волоссям підводиться і йде до кімнати. Повертається з книжкою в руках. «Спогади» називається книжка, автор - Левко Данилець.
«Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять лишилася по його побратимах, і вирішив написати спомини. Видав цю книжку він у дев’яносто другому, і зразу потому на нього посипалися жахливі листи. Його звинувачували, буцімто він зрадив товаришів! Наш дідо, який майже двадцять років відсидів у таборі! А потім іще й на поселенні… Пішов поголос, що Роман Шолуденко перед смертю написав на землі ініціали - «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А подумали саме на мого діда! Чому? Бо він посмів вижити?»