Три таeмницi Великого озера - Страница 23

На розчарованих мармизах я уздріла ознаки нудьги. Друзі чекали від мене, певно, страшних оповідок про вурдалаків у стилі Гоголя, про якого тут дехто чував-таки, хоч і пише його ім’я Gogol замість Hohol, тим самим засвідчуючи, до чиєї культури належить цей видатний земляк мій… Але сьогодні я не була готова до вурдалаків, щезників і опирів, бо таємниця закрутила мене зовсім не така, яку намріяла моя авантюрна натура, але від того ще знадливіша. Я приклала палець до вуст, закликаючи нетерплячих колег зачекати ще хвильку, доки не розповім усієї історії.

- Ви навряд чи знаєте: в Буремній Затоці досі функціонує відділення «Просвіти», створене тут у тридцяті роки двадцятого століття - чи то другою хвилею переселенців а чи нащадками першої.

- Перша хвиля? Друга хвиля? - перепитала Джеклін.- Скільки ж вас було?

- Чимало: найперша хвиля накотила до Першої світової війни, друга - поміж двома світовими війнами. Третя - повоєнна. Четверта - то вже теперішня… Але менше з тим. Спочатку я побігла в «Просвіту». Уявіть собі знелюднілі вулички старого району, де крамнички давно позачинялися, мешканці навально переїжджають ближче до нового центру, і навіть бідні студенти не хочуть винаймати убогих помешкань. От ув одному з таких будинків, де ще збереглися доторки колись дбайливих рук, і животіє сьогодні «Просвіта». Велика бенкетна зала ще живе, столи застелені білими крохмальними обрусами, на стінах портрети Шевченка, Грушевського та Бандери, сцена запнута важкою синьою завісою, всіяною золотими тризубами…

Султана непомітно позіхнула. Джеклін скубала квітку праворуч од крісла. Майкл, склавши руки на грудях, потай куняв. І тільки Петрик слухав мене уважно.

- Бібліотека просвітянська вже ледве дихає. Наймолодше покоління українців рідної мови не знає, старші люди не читають, бо очі сліпнуть, частину книжок передали в Університет, частину віддали у благодійний фонд… Знаєте, у торговому центрі Форту на другому поверсі книгарня старі книжки продає по «чвертці»? От туди й віддали. Я там, до речі, півкни-гарні вже скупила… Словом, у «Просвіті» звернулась я до старезного вуйка, що бібліотекою опікується. Він довго рився у давніх конторських книгах, бо насправді архів упорядкований і облікований, довго шукав опис тої коробки, на яку я натрапила в Університеті, і нічого не знайшов. Правда, обіцяв іще пошукати і припросив мене заходити за пару тижнів. А між тим…

Я витримала напружену паузу - треба трошки підлити саспенсу в ґотичну страву. Таємничим шепотом провадила:

- Чи не пригадуєте ви, як спрацювала сигналізація на п’ятому поверсі університетської бібліотеки? І моя дорогоцінна коробка з якогось дива опинилася на підлозі, а не на полиці, де їй місце. Мені це видалося невипадковим, і я з подвійним запалом взялася до пошуків…

І нехай друзі не позіхають так відверто! О, мені є що їм розповісти, навіть коли вони поки не дуже-то й вірять. Я сама спершу не вірила в удачу.

- Не допомогла «Просвіта»,- вела я далі,- підемо іншим шляхом! Я розіслала листи на Батьківщину - в Інститут літератури, в музей Історії української літератури, в «Літературну Україну», в «Слово Просвіти», у Спілку письменників… А, ви ж не знаєте, то наші місцеві інституції, які займаються літературою. Що я зробила? Просто відксерила ті вірші й вислала з припискою: відгукніться, якщо вам відомий автор…

- І, по очах бачу,- всміхнувся Петрик,- щось ти накопала-таки.

Мої друзі оживилися. Азарт близького відкриття врешті має затягнути вродженого дослідника, хіба ні? А відшукати цілого безіменного автора, чиї твори за стилем непогано пасують до відомої школи поезії, написати про автора розвідку на заздрість усім, хто роками копається по архівах, і захистити магістерську дисертацію…

- У відповідь на мій запит,- розповідала я,- прийшло кілька мейлів і навіть два паперові листи. Але всі зі стандартною відповіддю: не знаємо, не чули, вибачайте…

Я піднесла палець.

- Якщо ви читаєте детективи, маєте знати, що збіги - то не випадковість, а літературний прийом. І за будь-яким збігом стоїть важлива сюжетна лінія. Отож, одночасно з тим, як я знайшла коробку з віршами, в місті стався нещасний випадок - і саме з українським громадянином. Нікому це нічого не нагадує?

Султана з несподіванки сьорбнула вина з келиха, спам’яталася, що мусульманці ні за яких умов не можна алкоголю, і кинулася до кухні полоскати рот.

- Водоспад Какабека,- повільно промовив Петрик,- студент, що розбився…

- Еге ж. Так сталося, що в Україні я маю давню товаришку Ліну Оверченко, яка вчилася з хлопцем на ім’я Ромчик Данилець.

Петрик розтулив вуста, наче хотів вигукнути: вас там п’ятдесят мільйонів, а всі одне одного знають?… таке велике село?…

- Ти забув? «Світ малий»,- усміхнулась я і вела далі: - Ліна Оверченко поспілкувалася з викладачами і виявила, що незадовго до від’їзду за океан Ромчик Данилець розшукував українську поетку, яка могла друкуватися перед війною, а під час війни була остарбайтером. Тоді Ліна показала вірші, навмання спитала: воно? І тут…

Жестом штукаря я висмикнула з кишені єдиний аркуш - ксерокс журнальної сторінки, але по тому, як загорілися очі моїх колег, було видно, що кульмінація вдалася на славу. Я обернула сторінку таким чином, щоб майбутні магістри могли побачити віршовані рядки чужою мовою. Чужою для них. Мені напрочуд рідною. Я зачитала напам’ять:

У межигір’ї спить село.

Затихла в небі завірюха.

Наш кінь, занюхавши тепло,

Нервово стріпнув чуйним вухом.

Господар-місяць йде у двір,

Щоб одчинить небесну браму.

Спалахують вершечки гір.

Мчать сани білими ярами.

Жоден із присутніх не второпав змісту, вловили тільки ритміку, мелодійну вимову, незвично точну риму, що в англійській мові майже не трапляється. Султана кивала в такт, мабуть, згадуючи улюбленого Рабіндраната Тагора. Не знаю, не певна, чи мови українська й бенгалі хоч трошки схожі, хіба - експресивністю, кулеметним темпом мовлення, чіткістю вимовляння звуків - кожна намистинка на разочку окремо.

- Ця сторінка,- я потрусила аркушем,- має давню історію. Звісно, не цей ось ксерокс, а оригінал. Походження він довоєнного. На теренах Великої України видавався тоді часопис, що мав назву «Радянська література». Під час війни перейменований був на «Українську літературу», по війні ще раз змінив назву… Але вам те не цікаво. Ми зараз говоримо про час, коли журнал звався ще «Радянською літературою». І в одному з чисел був надрукований єдиний твір…

- За підписом «О. Б.»,- муркнув Петрик.

- За підписом «О. Байда». І найцікавіше, що публікації передувала вступна нотатка відомого українського поета-неокласика Максима Рильського, в якій він пророкував О. Байді велике майбутнє, особливо в царині драматичної поеми… От би мені десь знайти хоч одненьку драматичну поему цієї загадкової О. Байди! Ото була б сенсація!

- Цікаво, скільки їй зараз років? Вона ще жива? Як вірші потрапили за океан? - посипалися питання зусібіч.- Ти зверталася безпосередньо в часопис?…

- В колишню «Радянську літературу» я написала… У моїй коробці зберігалися папери, передані «Просвіті» кількома переміщеними особами по Другій світовій війні. Тепер лишилося домогтися, щоб дядечко з «Просвіти» знайшов-таки свої конторські книги, а в них - записи, кому саме з української діаспори колись належала коробка за номером LU1310…

Повітря в хаті Джеклін коливалося від збудження. Петрик, яким сам не пив, нервовим рухом долив білого вина мені та Джеклін. Я вмочила вуста, розтягуючи задоволення від напою з примерзлого винограду та від справленого враження.