Три таeмницi Великого озера - Страница 21

- Боже, я просто зараз маю упевнитися, що вірші на місці! У мене шосте чуття: вони під загрозою! Негайно дозвольте пройти!

Якби не Джеклін, навряд чи вдалося б умовити охоронця просто зараз пустити мене в бібліотеку: я розмахувала руками, кричала й поводилася неадекватно. Притримавши мене за руку й шикнувши, аби я нарешті стулила пельку, Джеклін делікатно пояснила, що на п’ятому поверсі зберігаються цінні для української діаспори документи, тож нам нагально треба перевірити їхню цілісність. Етностудії в мультинаціональній Буремній Затоці - то святе, тож, помахавши перед носом охоронця нашими студентськими квитками, Джеклін потягнула мене всередину будівлі.

Ліфт їхав неймовірно довго.

Невимовно помалу переставляв ноги лінивий охоронець, який нас супроводжував.

Чималу годину охоронець мацав по стіні, де вмикається світло.

Повз стелажі я бігла з тривожним передчуттям.

І коли в проході на підлозі побачила знайому коробку, ноги зробилися ватяними.

- Там,- тицьнула я пальцем, не в змозі поворухнутися. Джеклін нахилилася над коробкою, але зрозуміло було, що вона не може зорієнтуватися: документи-бо написані чужою мовою.

Долаючи заціпеніння, я наблизилась і зняла картонну накривку.

Всередині все лишалося, на щастя, неторканим. Аркуші з віршами лежали саме в тій послідовності, в якій я їх востаннє зоставила кілька днів тому.

- Слава Богу,- видихнула я.- Боже ж ти мій!

Охоронець одразу зметикував, що коробка мала б стояти на стелажі, а не на підлозі, викликав по рації підмогу, й удвох представники закону, стиха про щось перемовляючись, допровадили нас до ліфта, а самі зосталися нагорі.

Коли ми знову опинилися надворі, Петрика вже не було. Я помалу приходила до тями. Тепер мене мучили два питання: кому могла знадобитися коробка, яка пролежала десятки років, припадаючи порохами в бібліотеці, перш ніж я випадково її розкопала,- і яким чином вірші невідомого автора взагалі опинилися за океаном.

Якби хтось із літераторів-українців Буремної Затоки, колишніх переміщених осіб (не забуваймо про 1943 рік і специфічну тематику віршів!), захотів передати

«Просвіті» свій архів, це б обов’язково було зазначене в супровідних документах, тобто питання авторства вирішилося б легко та швидко. Але в «Просвіті» мені нічого путнього не відповіли, я збиралася днями туди ще раз навідатися, та через те, що почався передекзаменаційний аврал і Петрик завалив мене студентськими творами вище голови, я ніяк не могла до «Просвіти» доїхати.

Швидше за все, вірші належать автору, який або повернувся в Україну, або загинув під час Другої світової. Тоді яким чином папери перетнули океан і опинились у Буремній Затоці? Якби вірші висилалися комусь листами, мали б зберегтись і самі листи, і конверти, хіба ні? Якщо були подаровані особисто, то кому?…

Легке фуркання відірвало мене від міркувань.

У кущах блиснули жовті зіниці, а потім із тіні виступила знайома постать. «Заплуталася?» - спитав мій друг койот і глузливо клацнув зубами.

«З теренів, знов окупованих совітами, ці документи не могли би потрапити за океан»,- мовила я задумливо.

«Ти на вірному шляху,- кивнув койот,- ось тобі підказка: вночі у вітальні луснула шибка…»

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РІК 1943

Скло, навхрест заклеєне папером, все одно вночі тріснуло.

Щойно знову почалися нальоти, на цей раз червоної авіації, сестри Байди тільки й чекали, коли це станеться. Зрештою, вікно можна запнути цератою. Або військовим брезентом - якщо десь украсти. Однаково у вітальні уже не палили - ледве вистачало дров нагріти спальню.

Але сьогодні, коли шибка нарешті луснула і вікно зробилося таким голим, таким беззахисним, Оксана стала боятися до нього підходити. Ні, скло треба було десь добувати, бо вона не зможе жити в цьому розхристаному будинку.

Щодня йдучи на роботу в бюро інвентаризації, Оксана минала покинутий напіврозібраний будинок - за зиму його майже розтягли на дрова, але на фасаді ди- вом заціліло одне вікно. Мародерську вилазку сестри мали вчинити до роботи. Сьогодні запізнитися на роботу ніяк не можна: якраз поновлюватимуть Arbeitskarte, а без неї надвір ліпше взагалі не потикатися.

Неподалік будинку Байд була стоянка італійських автобусів «фіат», у них мешкали союзники. Чорняві веселі італійці залицялися до сестер, тільки-но уздріють їх на вулиці, особливо до Орисі, бо Оксана, з її хлопчачою стрижкою й сталево-сірими очима, здавалася занадто неприступною. Кілька місяців у їхній хаті навіть мешкали постояльці - капітан Барберіні та його денщик Маріо. З італійцями жилося веселіше: часом парубки ставили на спільний стіл військові пайки, та й сестри не чекали повсякчас перевірки. Потім капітана Барберіні перевели, на згадку він подарував Орисі листівку з видом на Колізей.

Морозне повітря забивало подих. Пальтечка сестри мали на риб’ячому хутрі - шуби довелося здати ще минулого року, а от валянки були знамениті: підбиті ватою з колишніх протигазів. До розваленої хати дійшли швидко, дорогою зустріли тільки одного німецького солдата. Оксана старалася навіть не глядіти в його бік, тримала Орисю попід лікоть і лишень відчувала, як від сестриної руки йде хвиля тривоги.

Кусачками для нігтів сестри повитягали гвіздочки зі штапиків, обмотали шибку ганчір’ям і дворами рушили додому. Ноги ковзали на закрижанілій і присипаній сніжком дорозі, й Оксана нервувалася та пріла, щораз уявляючи, як упаде і розтрощить скло.

Біля колишньої школи (тепер тут теж містилося якесь німецьке бюро) на бруківці стояв дивак із довгою сивою бородою. Оксана придивилася: він не був аж такий старий, просто сива борода й мішкуватий подертий одяг додавали йому зайвих років двадцять. Закотивши очі та жестикулюючи, дивак розтуляв рот, немов натхненно співає зі сцени, але не чути було ні звуку. Сестри саме минали його, і дивак помітив їх, ґречно уклонився та продовжив виставу. Оксана з несподіванки теж уклонилась і ледь не випустила ношу.

З-за рогу з’явився «Мерседес», він посигналив дивакові, аби той поступився дорогою. Божевільний артист насупився, на мить урвав свою німу виставу та пригрозив машині кулаком.

«Мерседес» зупинився, протилежні від шофера дверцята відчинились, і звідти вистрибнув офіцер. Він стягнув із руки лайкову рукавичку, розстебнув кобуру й дістав револьвер. Двічі вистрілив у дивака, неквапливо сховав зброю і знову вдягнув рукавичку. Машина хряснула дверцятами й від’їхала.

- Ма-ма,- прошепотіла Орися, сповзаючи по стіні. Дивак лежав на бруківці, розкинувши руки. Очі дивились у небо, а вуста були розтулені, наче він доспівував останню ноту.

Оксана ледве вмовила сестру зрушити з місця. З лихим передчуттям вони майже бігли зимовим містом.

Але додому дісталися щасливо. Вставляти шибку вже не мали часу, треба було мчати на роботу.

Якби не Льончик Дунін (Орися не минала нагоди покепкувати з його псевда Перелесник, казала, що воно йому дуже пасує,- і цим начебто применшувала небезпеку, на яку змовники чи не щодня наражалися), не знати, як і жили б сестри: ще восени вони лишилися без роботи, коштів і харчів, а головне - без Arbeitskarten, відсутність яких - пряма дорога на примусові роботи в Німеччину. А Льончик їм загадковим чином улаштував хлібну роботу в бюро інвентаризації. Просто одного дня наказав прийти на восьму годину та звернутися до начальника бюро. З’явилися які-не-які гроші, з’явилися пшоно й горох. Щодня на обід у їдальні видавали тарілку супу й кусень ерзац-хліба.

Сестри йшли повз базар, там уже штовхалися міняйли. Продавали мило, запальнички, цигарки, сало й картоплю. На сало й картоплю сестри навіть не звертали уваги: давно забутий смак. «Подайте, не минайте, бо не мине й вас лиха година!» - незмінне жебрацьке канючення. А як пахли пироги з горохом! Червоні й жовті солодкі півники на паличці - щодня Оксана не могла відвести від них погляду, так ні разу й не бачила, хто ж ними ласує. На біжутерію сестри не заглядалися ніколи.