Три таeмницi Великого озера - Страница 11

Ми застрибнули до машини, і вже за хвилю поверталися до містечка - але іншою дорогою: Петрик об’їжджав Буремну Затоку уздовж Кам’янистої річки. Десь там, праворуч і попереду, тубільне селище, про яке він мені розповідав…

Дорога петляла Оджибве-парком, який насправді більше скидався на ліс. Так, тут де-не-де уздовж шляху стояли телефонні буди, а дорога була заасфальтована, але те, що в Буремній Затоці називалося парком, в Україні б уважалося густим-густющим, чорним-чорнющим, старим-старезним дрімучим пралісом. Крок із дороги в гущавину - і ти вже ніколи не виблукаєш із хащ.

- Тут недалечко аметистова копальня, я тобі покажу,- мовив Петрик і заглибивсь у якісь зовсім уже несосвітенні сніги. Машина миттю забуксувала. Пет- рик вилаявся і виліз із салону.

Я теж скочила в глибокий сніг, ступила кілька кроків. Чумацький Віз, чи то пак сузір’я Великої Ведмедиці, висів у незвичному місці: у Буремній Затоці небо зовсім не таке, як в Україні. А під сузір’ям - ведмежі сліди: я вже навчилася їх розрізняти, бо вночі лісові гості часом забрідають зовсім близько до людських осель. Під кленом слідів густо натоптано, наче ведмідь бабравсь у снігу, знайшовши поживу, а далі вервечка вилась поміж дерев і губилась у темряві.

Чому я звернула на це увагу? Світло фар вихоплювало з темряви тільки шматок пралісу, і саме в цей круг потрапив стовбур клена, а попід ним, серед ведмежих лап,- відбиток, який око не очікувало уздріти в нічному лісі. Невже людський? Так, невеличка підошва, чітка прим’ятина від каблука, трохи ближче до дерева - глибокий навскісний слід: може, там впиралися носаком, аби видертися на дерево? Тікаючи від ведмедя?!

Петрик захряснув дверцята машини, щоб не випускати з кабіни тепло. Мотор дирчав загрозливо. Я смикнула супутника за рукав куртки і вказала на дерево.

Ближче ми підходили сторожко, мов очікували, що з наступним кроком земля під ногами може розверзтись і поглинути нас. Голе віття клена здавалося чорною хмарою, нічого не можна було розрізнити в суцільній темряві, яка починалась одразу за колом світла від фар. Петрик зупинив мене, швидко повернувся до машини, відчинив дверцята й клацнув важільцем біля керма. Спалахнуло дальнє освітлення, сяйливий сніп стрибнув уперед і вгору, й тоді я побачила, що між віттям клена біліють скрючені пальці.

Петрик тільки встигнув підставити руки. Істота з дерева впала просто на нього, наче вона чекала одного: щоб ми нарешті з’явилися. І ми прийшли.

- Допоможи мені,- здушено покликав Петрик, тож я невпевнено тицьнулася йому в спину. Він повернувся, і світло роз’яснило вилицювате обличчя й чорне волосся дівчини-аборигенки. Майнула божевільна думка, що це - саме та дівчина, яка зникла, коли на водоспаді Какабека загинув Роман Данилець. Невже ми знайшли її запізно? Точно як у Переддень усіх святих - комендантську дочку… Я незграбно підставила плече, Петрик закинув мені на шию ліву руку дівчини.

Шлях до машини видався неприродно довгим. Наче снігу нападало вдвічі більше, і ноги зашпортувались у ньому, черпали його черевиками, сніг не пускав нас, чіплявся з усіх сил.

Петрик штовхнув машину - і вона несподівано легко покотилася назад. Дівчину-аборигенку ми вмостили на заднє крісло. Я скоцюбилася поряд, підтримуючи її, бо вона весь час сповзала з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Петрик обернувся від керма:

- До найближчого телефону і викликаємо поліцію?

- Ні, краще просто зразу до лікарні. Я розумію, у вас поліція, може, й швидше ворушиться, ніж в Україні, але поки нас розшукають серед снігових заметів… я не певна, що ця дівчина взагалі ще жива… вона така холодна…

Петрик мовчки вивернув кермо, і машина, долаючи сніг, помчала до міста. Чумацький Віз, який випадково забрів у цю заокеанську країну, перемістився і тепер рухався проти нас, віддаляючись на південь, щоб спочити у теплих краях…

За два роки в Буремній Затоці я так і не змогла второпати, як тут працює служба швидкої допомоги. Теоретично будь-хто може подзвонити за всесвітньо відомим номером «911», але мої місцеві друзі чомусь не радили мені того робити. Туманно вони натякали: не дай Боже виклик визнають фальшивим, доведеться платити таку компенсацію, що краще… оно лісу навкруги, як у давні часи в Дикому Степу,- хоч повісься, та й води у Великому озері - хоч втопися… поминаю- чи вже землю, котрої - хоч вдавися…

Передпокій зустрів тишею. Черга мовчазна, зосереджена. До віконця підходять хворі, декого заносять родичі, і сувора сестричка швидко визначає, кому потрібна нагальна допомога, а хто може зачекати півгодини, і чіпляє на зап’ястя папірець із номером.

Але наш приїзд зчинив бучу. Медсестри й медбрати заметушилися, з коридору миттєво викотили ліжко на колесах, дівчину-аборигенку вклали набік. Її одразу знудило, і медбрат у зеленій піжамі метнувся до туалету, виніс відро з водою, замив підлогу. Окрема палата вся в електроніці. З-за Петрикового плеча я зазирнула всередину, ще встигла побачити, як дівчину приєднують до апарата, що постійно рахує пульс, потім готують крапельницю, а вже наступної миті ми опинилися віч-на-віч із немолодою блондинкою у темно-синьому поліційному строї.

На блондинці було забагато косметики - з обличчя ледь тиньк не сипався. В руках вона мала планшет, на ньому - блокнот для записів. Поліціянтка у широкому кашкеті завчено усміхалася, та очі були серйозні. У мене вона навіть паспорта не попросила, але, зрештою, я все одно його при собі не мала: у Буремній Затоці мені ще ні разу не доводилося пред’являти жодного документа, крім студентської картки у бібліотеці.

- Детектив Коен,- представилася блондинка.- Зможете показати, де саме ви знайшли дівчину?

- Приблизно,- невпевнено промимрив Петрик.- Але мали залишитися сліди від коліс. Їх не могло так швидко снігом замести.

- А там, між іншим,- конфіденційно додала я,- ще й ведмежі лаписька зосталися. Їх теж, мабуть, ви зможете розшукати…

Збудження потроху влягалося, натомість ноги поважчали, у плечі стрельнуло, очі почали злипатися. Захотілося гарячого вина й смаженини, але вдома не було ні рісочки.

- А нам можна ще раз до неї зазирнути?

Детектив Коен кивнула і відсторонилася. Муркнула щось на кшталт: подзвонимо, коли виникне потреба,- і ми пройшли вузьким коридором до палати.

Дівчина лежала з заплющеними очима. Чорне волосся злипле й скуйовджене, на обличчі білі плями відмороженої шкіри. Вуха великі, як вареники, і ясно-червоні. Але екзотична краса дівчини не поблякла навіть після перенесених випробувань - дівчата-аборигенки в Буремній Затоці напрочуд хороші з лиця. Подейкують, коли етнос загрожений, він зачинає продукувати багато вродливих людей, особливо жінок.

Хвору вже перевдягнули у зелений лікарняний халат, вкрили простирадлом; у палаті без вікон було так гаряче, що я плавилася під пуховою курткою. Одна вена дівчини була проштрикнута голкою крапельниці, на другій руці - наліпка пластиру. Тільки зараз я розгледіла, що аборигенці - не більш як двадцять років, миле личко з високими вилицями і чорними бровами-шнурочками, але поміж брів залягла болісна зморшка.

- А вона,- спитала я пошепки,- так і не приходила до тями?

Медсестра, яка чергувала в палаті, похитала головою.

- А хто вона? Ви ж її роздягали… Були якісь документи?

Сестричка поглянула на мене здивовано, але відповіла:

- Нічого не було. Але її фото друкували в «Бортовому журналі»…

Це число місцевої газети мені, либонь, не потрапило до рук. Виходить, що ця дівчина… ця аборигенка… та сама аборигенка… та сама…

Дівчина поворушилася на ліжку і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

- …аазгоґан… акіўетзііўі… аабава…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

НЕЗАКОННЕ ПРОНИКНЕННЯ

Що вона сказала? - запитала я пошепки, щойно ми з Петриком опинилися надворі.