Третя карта - Страница 7

Такою людиною адмірал вважає Степана Бандеру. Він має підстави гадати, що Бандера зробить усе, що йому буде наказано.

… Ніщо в рейху не проходило, не могло пройти та й не повинно було проходити повз апарат Гіммлера.

Після розмови із Скоропадським секретар Герінга вирішив, що старий гетьман вирядить у Краків, до Бандери й Мельника, свого посланця, який згодом проінформує його об'єктивно про все, що там побачить. Це рішення збігалося з прихованою мрією Омельченка, директора книжкового видавництва оунівців. Омельченко рвався до політики. Він боявся запізнитися до пирога, через те і квапив так гетьмана.

Але перепустку іноземцеві міг видати тільки апарат Гіммлера. Люди СД зацікавилися місією Омельченка — він подібний до лакмусового паперу, за ним треба постежити. Він допоможе СД краще зрозуміти, що ж таке ОУН зараз, у ці дні — в плані реального інтересу, виявленого гестапо, а не ілюзорного, який дозволяли собі мати Канаріс і люди з відомства Розенберга.

… Тільки спочатку, першого дня, біль був пронизливий, особливо коли руки затискали дерев'яними колодками, ноги прикручували ременями і чоловік у накрохмаленому білому халаті сідав напроти Курта й починав повільно затискати в лещатах пальці —спершу мізинець, тоді безіменний, а потім вказівний.

Коли вони робили це вперше, Курт звивався, кричав і мріяв тільки про те, щоб швидше втратити свідомість і не бачити, як ніготь поступово чорніє і як крізь пори повільно тече кров.

А потім, після першого дня, відсиджуючись у карцері, в темному, підвальному сирому боксі, де не можна було ані підвестися на весь зріст, ані лягти, він зрозумів, що, звиваючись, приносить радість тому лікареві в накрохмаленому білому халаті та есесівцям, які сиділи в сутінках, за лампою, котра била у вічі жарким променем, що роздирав повіки. Зрозумів він і те, що кожен рух під час катування посилює біль, який стає від цього особливо пронизливим і безмірним.

«Все кінчено, — ясно розумів Курт, і тільки це розуміння правди робило його здатним думати: в такому становищі ілюзії перетворюють людину в зрадника, дурня чи божевільного. — Тепер для мене все кінчено. Жити треба чесно, але найважливіше, мабуть, для людини — це зуміти чесно піти, бо це найбільше випробування — це все-таки не слава, кохання чи хвороба, а смерть, саме смерть».

… Курт притулився потилицею до холодної стіни карцеру і відчув крапельки води, йому було приємне це відчуття. Йому здавалося, що потилицею пін притулився до могутнього стовбура осіннього дуба після нічного дощу, коли ліс стає сіро-чорним і небо близьким, немов розрадник, який спустився до людей, а краплі води на деревах повільними, як старечі сльози жінок. Весною краплі падають швидко і схожі на сльози дітей, а в них сльози завжди кінець сміху або його початок, ніжні, безболісні у них сльози.

«Неправильно, — поправив себе Курт. — Ми забуваємо самих себе. У дитинстві бувають найневтішніші сльози. Просто з роками дитячі прикрощі здаються нам справжніми дурницями, і ми не розуміємо власної неправоти, бо перша кривда, перший біль, перше горе визначають людину на все життя, особливо коли кривда незаслужена, біль випадковий, а горе незрозуміле. Щасливі діти виростають чесніші й сміливіші, ніж ті, що росли у горі».

Він змушував себе не думати про те, що вже минуло, і про те, що буде: зараз чи пізніше, вночі чи завтра, а може, зараз уже і є завтра — адже він не бачив світла відтоді, як його запхнули в машину після зустрічі зі зв'язковим.

«Вони не могли взяти зв'язкового, він із Швейцарії, у нього дипломатичний паспорт, — уже вкотре заспокоював себе Курт. — Вони могли вислати його, заявити протест, але вони не могли його заарештувати, як мене, і не могли його обшукувати й катувати. Такого ще ніколи не було. А може, я просто не знаю? Ні, я знав би, Гуго Шульце напевне сказав би мені про це— він зв'язаний з гестапо, бо вони охороняють його економічний офіс, він підтримує з ними добрі стосунки, він завжди думає про можливе майбутнє… Знов я говорю дурниці. Не говорю, — виправив він себе. — Думаю. Я ж думаю. Господи, — вжахнувся він, — невже я кажу все це уголос? Ні, не може бути. Вони, напевне, тільки цього й ждуть. Треба все кінчати. Треба, щоб вони розлютилися. Тоді вони швидше доконають мене, і все закінчиться. Першого дня вони могли вбити мене, коли їх було п'ятеро і коли вони повалили мене й били чобітьми по ребрах, а я, дідько б мене взяв, мимоволі захищався і, ховаючи голову, притискав руки до ребер. Треба було дати себе вбити. А я жив ілюзією».

Щоб приглушити досаду, яка пойняла його, Курт змусив себе переключитися. Він вирішив посперечатися, згадавши своє безапеляційне: «Щасливі діти виростають чесніші й сміливіші».

Він потерся потилицею об стіну карцеру, змушуючи себе до суперечки, аби не думати про головне: про те, що буде.

«Напевно, це буде нечесна суперечка. Немає у мене бажання сперечатися, — признався він собі. — Але я повинен думати про що завгодно, тільки не про те, що вони питають. І мені є про що думати, бо, коли я сказав про щасливих дітей, у самісінькій глибині душі думав про себе й захоплювався собою, таким щасливим у дитинстві, таким улюбленим татком і мамою, моїми ніжними, найкращими і найвродливішими у світі татком і мамою. А Гуго виховувався у діда, бо його батько жив у Чілі, а мати зійшлася з якимось угорським поміщиком і перебувала в Монте-Карло; дід був суворий і жодного разу не поцілував хлопчика, забороняв йому гратися з дітьми кухарів, лакеїв та шоферів, які жили в їхньому замку, і змушував цілими днями сидіти з учителями, вивчати латину, старогрецьку, музику, логіку, а за неуспіхи карав різками. Проте Гуго все-таки сильніший за мене, добріший і сміливіший. Атож, це так. Бо я відчував увесь ідіотизм того, що відбувалося в Німеччині після смерті Гінденбурга, я тільки відчував і ні з ким не наважувався поговорити про це, а Гуго не побоявся сказати мені, що час пасивного опору минув, та й пасивний опір зовсім і не опір в умовах нацизму, а одна з форм боягузливого самовиправдання».

… Його витягли на допит уночі — він визначив це по заспаних обличчях тюремників. Курта вштовхнули до камери, і на нього зразу ж обрушився град ударів: гестапівців зараз було не п'ятеро, як першого дня, а сім чоловік.

«А я ще любив цифру сім», — встиг подумати Курт і змусив себе стати людиною, що відкинула ілюзії, а не твариною, яка інстинктивно захищається від ударів.

Спершу він відчував тупий біль, значно легший, аніж той, коли метал входить у шкіру, відділяючи нігті од голубуватого ніжного м'яса, а потім ще більше розслабився й заходився молитись: «Тільки б скоріше. Господи, я не зраджу, я нізащо не зраджу, але тільки нехай те, що має статися, станеться скоріше, будь милостивий до мене, господи, я благаю тебе про швидку смерть, ні про що більше, не про життя ж…»

Але смерть не прийшла: до камери вбіг сивий штандартенфюрер з юним обличчям і закричав тонким, верескливим голосом:

— Припинити свинство!

Курт виплюнув два передні зуби — Інгрід Боден-Граузе казала, що в нього зуби такі самі гарні, як в американської актриси Діни Дурбін, лопаточками, особливо два передні.

— Самі можете підвестися? — спитав штандартенфюрер, коли вони залишилися наодинці.

Курт спробував був спертися долонями об підлогу. Права долоня слухалась його, а ліва тремтіла й була ватяна, і він зрозумів, що один із тих семи наступив йому підбором на пальці, тож ліва рука зараз і непідвладна йому, бо вона втратила відчуття болю.

«Ми живемо до того часу, поки відчуваємо біль, — подумав Курт. — Якби оцей сивий затримався на півгодини, усе скінчилося б».

— Я допоможу вам, — сказав штандартенфюрер, узяв Курта попід руки й посадив на металевий стілець. — З цим свинством покінчено раз і назавжди, Штрамм. Я забрав вас до себе. Зараз прийде лікар, і ми поставимо вас на ноги…