Третя карта - Страница 63

— Ні.

— От і виходить, що він хотів стати над новою владою, цей Лебідь? Чи ж не так?

— Я не знаю… Мені здається…

— Ні, зачекайте, — лагідно перебив його Чучкевич, — як же це так — «не знаю»? Така відповідь може видатися нещирою пакові Діцу. Ви все пречудово знаєте, Трушницький. Емпіреї емпіреями, але ж хліб ви їсте земний, а не небесний. Адже ми існуємо тільки через те, що у світі є великий фюрер Адольф Гітлер і його нація. А якщо Лебідь геть усе брав на себе? Якщо він геть усе хотів розв'язувати сам? Тоді як? Адже він хотів розв'язувати сам — так?

— Він самостійний, — згодився Трушницький, відчувши, як у ньому народжується особлива, ляклива догідливість і бажання в усьому йти за Чучкевичем. — Це ви правильно згадали: він справді дуже самостійна людина.

— А може, зарозуміла? — підказав Чучкевич. — Можливо, сказати б точніше — зарозуміла?

— Взагалі-то, звичайно, це було в ньому… Але з приводу нової влади…

— Що з приводу нової влади? Він бодай раз привітав вас так, як усі чесні люди нової Європи вітають одне одного?

— Казав… Це він завжди казав…

— Але частіше він, либонь, казав «хай живе фюрер Степан Бандера», чи ж не так?

— Це так, це правда, він, звичайно, теж казав «хай живе наш фюрер Степан Бандера!»

— Отепер ви й скажіть мені, — зрозумівши остаточно Трушницького, повторив Чучкевич, — намагався Лебідь поставити себе над новою владою? Як на мене, відповідь може бути тільки одна: ствердна. Намагався?

— Не те, щоб намагався, але взагалі це в ньому було… Це заперечувати важко, — відповів Трушницький, ковтнувши важкий клубок, що застряв у горлі. — Я тільки аж тепер починаю розуміти, — додав він, силкуючись усміхнутися, — хіба ж одразу все збагнеш? Це ви цілком правильно сказали: я живу у світі музики, а вона оддаляє людину від земної суєти, вона…

— Стривайте, — обережно перебив його Чучкевич. — Стривайте, мій дорогий. Якщо ми з вами порозумілися на тому, що ви знали про бажання Лебедя стати над новою владою, то постає таке питання: «Кому це вигідно?» Це не може бути вигідно українцям: вони загинуть без нової, німецької, культурної влади, згниють живцем, утопляться в помиях. Кому ж у такому разі вигідно стати над владою?

— Кому? — довірливо, благаючи поглядом про допомогу. Трушницький повторив запитання Чучкевича.

— Ну, а ви як думаєте? Кому?

— Щось у мене голова йде обертом… Та й потім я не можу второпати: мене арештували?

— Це залежить від того, що і як ви відповідатимете, Трушницький, все од вас залежить. Завжди все залежить од людини.

— Але сьогодні ж концерт має бути…

Трушницький подумав із жахом, що вже ніколи він не стане за пюпітр, ніколи, ніколи не почує овацій залу, і йому так стало жаль себе, що він сказав:

— Господи, за віщо все це? У чому моя провина?

— Корисливої причини за вами немає, — впевнено мовив Чучкевич, — усе можна залагодити, тільки треба бути чесним, надзвичайно чесним. Та й не тільки перед паном Діцом або мною, його помічником. Чесним треба бути перед самим собою, Трушницький. Скажіть мені, будь ласка: кому було вигідне бажання Лебедя стати над новою владою? Ворогам нової німецької влади, чи ж не так?

— Ви гадаєте, ворогам?

— А ви як гадаєте? Як ви про це самі гадаєте?

— Хто міг би уявити собі…

— Оце вже інша справа… Уявити собі цього ніхто не міг, ні в кого подібне укластися в голові не могло — тут ви маєте рацію, безперечно. Отже, вам здається, що вчинки Лебедя об'єктивно були на користь ворогам нової влади. Так?

— Тепер мені, звичайно, так здається, але раніш мені це й на думку не спадало.

Чучкевич кинув оком на Діца. Той хитнув головою, Трушницькому дали підписати протокол і вивели до камери. Там він і знепритомнів, коли пан Ладислав, пригортаючи дітей своїх, зайшов до нього, підморгнув порожньою кривавою очницею — око було вибите, звисало на довгій жилці, і мовив:

— В Опера, в Опера, хочу в Опера, мій друже!

На десяту ранку Чучкевич «оформив» ще п'ятьох, котрі в картотеці Мельника проходили як «слабаки». «Докази» проти Лебедя і Стецька були, таким чином, «незаперечні».

Ознайомившись із показаннями арештованих, Лебідь закричав, зриваючи голос:

— Та ви що, озвіріли? Пане Діц, ми ж бо свої! На кого руку піднімаєте? Це все штучки Мельника! Ми ж очистили Львів, ми все для нової влади робили! Що ж це таке, пане Діц? Це ж наклеп Мельника, як ви не розумієте?!

Чучкевич підвівся з своєї табуретки і спроквола вдарив Лебедя грубезною спітнілою долонею — наче кіт.

Діц схопився з-за столу, гаркнув:

— Чучкевич! Геть звідсіля!!

Той якусь хвилину не знав, що робити, затим розпрямився, цокнув підборами та й вийшов з камери. Діц наблизився до Лебедя, зняв із нього наручники, усміхнувся по-змовницькому і шепнув:

— Невже ви не розумієте, що так зараз треба?

— Що треба? — так само тихо спитав його Лебідь.

— Потрібно страждання, — мовив Діц. — Хіба важко збагнути? Хто-хто, а вже ви мусили б зрозуміти це, пане Лебідь. Вам і вашим друзям потрібен терновий вінок національного страждання. До серйозної, найсерйознішої боротьби ви приєднаєтесь трохи пізніше. Ви мене зрозуміли, пане Лебідь?

… Гестапо зафіксувало три самогубства членів ОУН. Один із самогубців, учитель Гребенкж, написав у передсмертній записці: «Я був самостійником, а зараз я збагнув, що я наймит. Я вважав себе за патріота вільної України — виявилося, що я мавпа, яка тягала каштани з вогню для гітлерів. Мені соромно жити».

А дев'ятнадцятирічного легіонера «Нахтігаля» Миколу Шаповала, сина селянина Степана, повісили у дворі львівської в'язниці. Було вишикувано каре німецьких солдатів. Віддалік стояли оунівці з штабу Мельника.

— Український бандит Микола Шаповал, який виявив невірність ідеям рейху, за зраду справі Великої Німеччини присуджується до смертної кари через повішення. Так буде з кожним українцем, який думкою, словом або ділом зрадить Великій Німеччині, — зачитав вирок Діц, удивляючись очима в обличчя мельниківських штабістів.

Ті стояли сумирні: в очах у них були острах і зацькована, рабська шаноба…

Полковник Лахузен, помічник адмірала Канаріса, все-таки встиг зустріти Оберлендера — всі берлінські аеродроми контролювала армія, отож про час прибуття «юнкерсів» із Львова до штабу ОКВ (і відповідно в абвері) дізналися негайно.

А що Оберлендера не було арештовано, а тільки викликано до партійної канцелярії для пояснень, то Лахузен посадив його в «майбах» і сказав:

— Гіммлер виграв. На цьому етапі виграв. Але Розенберг і Канаріс наполягли на тому, щоб Бандеру помістити в окремий «котедж» Заксенхаузена: там тримають «національні резерви», з якими треба буде працювати. На певному етапі й за певних умов ми повернемося до Бандери. Він буде в ореолі мученика національної ідеї — це справляє враження. Вам слід випередити події: внесіть пропозицію негайно вивести «Нахтігаль» до генерал-губернаторства. Запропонуйте додати легіону поліцейські функції на польських або сербських землях. — Лахузен закурив і, глибоко затягнувшись, сказав:-Або на французьких. Головне — обличчя не втрачайте. Канаріс, мені здається, вже домовився про ваше відрядження до Праги по лінії мого відділу з продовженням роботи в університеті. Затим ми знову переведемо вас до Росії, як тільки упаде Москва: потрібно буде налагоджувати сільське господарство у чорноземних областях — це ваш коньок.

— Прикро, — мовив Оберлендер, і його м'яке, округле обличчя зробилося жорстким. — Прикро, коли програємо у дрібницях.

— Всякий програш таїть у собі виграш. Ставтесь до програшу як до предтечі перемоги. Гітлера не стане — дух нації вічний. Він зробить те, що повинен був зробити, — доробляти належить нам.

Оберлендер глянув на Лахузена допитливим поглядом.

— Чи не занадто ризиковано говорите, полковнику?