Третя карта - Страница 41

— Це щось нове у нашій практиці, — мовив Штірліц. — А втім, і міністерство ж нове. Слов'янин — штатний співробітник? Цікаво, правда?

— Смаль-Стоцький — особа виняткова, одверто кажучи, дивовижна особа. Він був міністром закордонних справ в уряді Петлюри і разом л ним утік до Польщі. І там став інформатором другого відділу польського генерального штабу. Власне, саме він стояв біля колиски організаційних форм українського націоналізму в Польщі до тих пір, поки Пілсудський допомагав націоналістам, розраховуючи повернути їх проти Совєтів. Але коли ми змогли повернути ОУН проти Польщі, Смаль-Стоцький зустрівся з нашими людьми, відпочиваючи в Марієнбаді. Мене він вражає: ерудиція і при цьому хуліганський, коли хочете, цинізм. Я ні од кого не чув стільки гидоти про українців, скільки від нього.

— І ви йому вірите?

— Питаннями довіри у нас займається гестапо. — Фохт скривився. — Діц, по-моєму, перевершує сам себе, — пустив він пробну кулю, не витримавши повної незацікавленості Штірліца. — Він дуже спритно працює з групою Мельника.

— Мельник зв'язаний із Стоцьким чи автономний?

— Вони не можуть бути зв'язані один із одним. Вони ладні один одному горлянку перегризти: не дає спати корона гетьмана.

— Булава, — виправив Штірліц. — Корона — це Європа, у них булава.

— Яка різниця? Смаль-Стоцький одного разу висловив мені своє кредо. Людина, казав він, вища за національну чи класову приналежність. Людина, якщо йти за Ніцше, осередок усіх цінностей світу. Милосердя повинне виявлятися в тому, щоб людині дозволяли показати себе там, де вона може це зробити. Хай навіть і в бандитизмі, як Бандера. Мене, казав Смаль, приваблює німецький раціоналізм, німецький дух. Я пройшов комісію — я блакитноокий, будова мого черепа не одрізняється від арійського, я дивлюся на українців очима західної людини, яка розглядає цей район лише як точку прикладання стратегічних інтересів рейху. Без мене, без моєї допомоги та консультації вам, арійцям, це зробити важко. Я краще за вас знаю тупість і стадність мого кровного племені. Я знаю, як повернути їх в ім'я німецького блага.

— Як? — запитав Штірліц.

— Досить просто. Ви гадаєте, якийсь чиновник Розенберга не міг би покласти край чварам поміж їхніми вождями?

— Міг би.

— Звичайно. Але ми використовуємо їх не тільки сьогодні. Вони корисні й у майбутньому. Ми можемо грати ними, як дитячими пальчиками — знаєте, як це ніжно, коли доросла рука прикладає пухленький пальчик нетямущої дитини до білих і чорних клавішів і народжується мелодія, яка вам до вподоби, тоді як дитина вважає, що та музика народжена нею.

Штірліц уявив собі малюка коло рояля і поруч з ним Фохта. Він побачив це близько і виразно, він почув скрип високого стільця і навіть відчув запах лаку. Жорстока злість піднялася в ньому, злість, породжена несумісністю понять — Фохт, дитина, музика, довірливі німці, чистота клавішів. Усвідомлення цієї причинності викликало у Штірліца втому — витривалість людини не безмежна.

— Яке моє завдання? — запитав Штірліц для того, аби тільки запитати, він боявся втратити над собою контроль.

— Взагалі-то усе налагоджено, дорогий Штірліц. Як» що у вас нема особливих інтересів, я просив би вас обговорити з Мельником форми роботи з його людьми у Штатах: найближчим часом це буде, я гадаю, надзвичайно важливо.

— Думаєте втягти Вашінгтон у бійку?

— Ні в якому разі. Думаю давнути на Рузвельта. А усіх боків. У Штатах розгортають роботу контрольовані нами групи китайських, іспанських, українських, росій— ьких, ірландських та угорських націоналістів — це принаймні мільйонів з п'ять.

— Не тіште себе ілюзіями. Якщо силі протиставити насилля, переможе сила.

— Ви не вірите у вплив пронімецьких кіл у Штатах?

— Не вірю.

— Чому?

— Тому що англофільський вплив там сильніший. Тож не треба говорити собі неправду. Пропаганда пропагандою, а в нас робота, за яку доведеться відповідати. Нам з вами. Виконавцям.

— Я пропонував вам перспективну проблему, — вибачливо пояснив Фохт. — Я гадав, що це збігається з вашими інтересами.

— Дякую. Як роздуми для далекого майбутнього — це цікаво. А зараз? У зв'язку з кампанією?

— По вашій лінії начебто усе гаразд. Ми тримаємо в руках Мельника і Бандеру. І той і другий підправили до Рундштедта в розташування групи «Південь» своїх людей для створення «похідних груп» — такого ще не було раніше: разом з армією вирушать одягнені в німецьку форму оунівці, які почнуть порядкувати негайно, після вступу до українського міста нашого першого танка.

«Отже, блок Розенберга з армією уже відбувся, — завважив Штірліц. — Це — нове у розкладі сил. Це проти Гіммлера і Бормана. Це важливо».

— А ваше завдання? Ваш, особисто ваш інтерес?

Фохт підсунув до Штірліца скриньку з сигарами, довго обрізав кінчик товстої «Гавани», манірно прикурював, обносячи сірником з усіх боків сухий тютюн, аж поки не з’явився синюватий, гіркий димок, і тільки тоді відповів:

— А ви ж не дуже мені вірите, Штірліц. Чого ж я маю вірити вам?

— Як знаєте. Я свої справи зробив, тепер я у вашому розпорядженні, а щоб приносити користь тому, кому я підлеглий, мені треба зрозуміти особистий інтерес кожного. А він у нас неподільний з інтересом національним, чи не так?

— Звичайно, ні. — Фохт прийняв гру Штірліца. Вони розуміли один одного швидко й точно, бо не довіряли один одному, і були схожі зараз на хлопчаків, які пустують, штовхаючись плечима, і при цьому стрибають на одній нозі. — Гадаю, що нашим національним інтересам небайдуже найближче майбутнє: чужоземці, які приходили в Росію, завжди припускалися помилок, викликаних нав'язуванням своїх методів, запереченням послуг аборигенів-колабораціоністів. От я й хочу, щоб помилка минулого не повторилася зараз, коли починається ця велика кампанія.

— Розумно, — згодився Штірліц. — Саме це мене й цікавило.

— Наше з вами спільне завдання, отже, — підкреслив Фохт, — полягає в тому, щоб з першого ж дня усунути будь-яку можливість помилок.

— Ви сказали «Росія». Помилилися на слові чи навмисно не проводите межі між Росією та Україною?

— Слов'яни, — Фохт знизав плечима.

— Ви передбачаєте організацію влади, подібної до режимів Тіссо і Павеліча?

— Тіссо ми створили, щоб заспокоїти Хорті; Павеліч — це кістка, яку кинули Муссоліні. Тут буде інша освіта, суто васального порядку.

Саме це й треба було з'ясувати Штірліцу. Фохт сказав те, чого не повинен був би говорити. «Васальна освіта» входила до сфери його особистого інтересу значно більшою мірою, ніж до сфери інтересів фюрера. У цій «васальній освіті» він розраховував одержати посаду, яка додала б квадратиків на його погонах і підняла його на наступну сходинку в нацистській ієрархії. Однак Фохт не розумів, що в даному випадку його особиста зацікавленість вступає у протиріччя з ідеєю Гітлера, який ніколи, жодного разу, ні в одному з своїх виступів не говорив про можливість створення будь-яких «освіт» на території Радянського Союзу: тільки життєвий простір для німецьких колоністів! Ніякого потурання українцям, білорусам, росіянам — то все матеріал для ліквідації, депортації, колонізації, не більше.

.. Фашистський «Ідеолог» Альфред Розенберг, імперським міністр східних територій і шеф міжнародного відділу НСДАП, хотів ділом довести фюрерові, що практика Ііого міністерства виявиться дійовішою, аніж робота поліції Гіммлера і нагляд гауляйтера Коха, ставленика партійної канцелярії Бормана.

— Та зрозумійте ж бо, любий мій, — тим самим рівним, позбавленим будь-яких інтонацій голосом провадив далі сивий штандартенфюрер, — ви приречені на те, щоб сказати правду. Людина, потрапивши до Карлсбада, якщо вона тільки не хвора на рак, повинна одужати. Людина, якщо вона кохає прекрасну, веселу, розумну жінку, повинна стати щасливим рогоносцем. Людина, що опинилася в нас у в'язниці, повинна сказати всю правду. Ми враховуємо особливості німецького національного характеру, який вивірено прагматизмом мислення мільйонів наших предків.