Третя карта - Страница 37

На естраді тихо, намагаючись не гуркотіти стільцями, сідали музиканти.

Вони дуже обережно переставляли пюпітри, виймали з футлярів інструменти і стиха гомоніли.

«Несвобода — це коли люди на гулянці змушені поводитись, як важкохворі, затуркані істоти, — подумав Штірліц. — Подробиця, але в усіх країнах, куди приходить Гітлер, музиканти в ресторанах змінюються, і приходить тихомирна стареча. А до того були молоді хлопці».

Скрипаль зробив помах смичком, і музиканти заграли «Нинон, о моя Нинон, солнца светлый луч для тебя лишь одной!».

— Це гарно співав Ян Кіпура, — сказала Магда, — а вони грають банально.

— Вони грають для чужих і те, що чужим до вподоби.

— Налийте мені горілки, будь ласка. Трішечки.

— Трішечки має різні об'єми, — усміхнувся Штірліц. — Показуйте очима — скільки.

І в цей час зайшли Діц та Омельченко з дружиною.

Діц одразу ж угледів Штірліца, помахав йому вітально рукою, Омельченко уклонився, а Олена, неуважно оглянувши зал, так і не змогла побачити його. Вони посідали за столик біля естради — заздалегідь зарезервований, — і Штірліц одразу ж почув розгонистий бас Діца, оберштурмбанфюрер розповідав Олені щось веселе, плутаючи словацькі, німецькі й російські слова. Штірліц устиг спостерегти, як Олена проводила очима той погляд, що його кинув Омельченко на молоденьку офіціанточку, котра розносила сигарети й шоколад, торкнулася пальцями сильної кисті Діца, щось йому шепнула, і вони пішли танцювати. Коли Омельченко опинився за спиною в Діца, той підморгнув Штірліцу, скосивши очі на Оленину голову.

— Яка мила, інтелігентна людина, чи ж не так? — помітивши підморгування Діца, запитала Магда і глянула у вічі Штірліцу.

— О так! Пречудова, добра людина, справжнісінький інтелігент. Спробуємо замовити кави в іншому місці, еге?

— Кава е на моєму вокзалі.

— Їдьмо на вокзал, — згодився Штірліц. — Я люблю мерзнути на вокзалі.

— Навпаки, пектися, — зітхнула Магда. — На вокзалі зараз страшенна духота.

Проте вони не встигли розплатитися й піти, бо до їхнього столика підступив Діц.

— Добрий вечір, — сказав Штірліц. — Познайомтесь, друже. Це моя добра знайома з Ростока.

— Діц…

— Дуже приємно, сідайте до нас, — відповіла Магда, подавши йому руку, і Штірліц помітив ту внутрішню свободу, з якою жінка познайомилася, не назвавши себе.

«Вона казала про себе неправду, — переконався Штірліц, — вона живе за легендою. Дівчина з кухні поводилася б інакше. А зараз у її словах була ота міра шанобливого презирства, що його люди типу Діца не відчувають».

— Надовго у наші краї? — запитав він.

— На жаль, ні, — відповіла Магда.

— Як улаштувалися? Тут зараз досить важко з пристойними готелями.

— Я експериментатор за складом характеру. — Магда ледь посміхнулась. — Чим гірше, тим цікавіше.

Діц уважно оглянув обличчя жінки, і його бистрий усміх видався Штірліцу трохи розгубленим.

— Хочете що-небудь випити, Діц? — запитав Штірліц.

— Дякую, — відповів він, — якщо ваша чарівна подруга пробачить мені, я хотів би сказати вам кілька слів, Штірліц.

— О, звичайно, — мовила Магда. — Остерігайтесь жінок, яким не до вподоби особливі справи чоловіків…

Діц одвів Штірліца до бара, замовив дві порції «якові», не питаючи, що той воліє пити, — знав, мабуть, із даних гестапо, що оберштурмбанфюрер замовляє в ресторанах під час зустрічей з агентурою саме «якобі», а найчастіше «доппель» — вісімдесят грамів.

— Де я міг бачити вашу подругу? — запитав Діц.

— У Ростоку.

— Ні, я бачив її у Берліні.

— Вона коли-не-коли приїздить.

— Не напускайте туману, Штірліц. Вона живе у столиці — я поки що можу відрізнити провінціалку од берлінської штучки.

У Штірліца враз виникла гостра тривога.

— Ах ви, мій проникливий Пінкертоне, — мовив він, картаючи себе за те, що привіз Магду до цього клубу.

А Діц недарма запитав Штірліца про це: сьогодні вранці він одержав з фельдзв'язком фотографію графині Інгрід Боден-Граузе. (Мюллер принижено брехав Гейдріху, випрошуючи спецлітак РСХА, бо служба зовнішнього спостереження загубила оте «аристократичне стерво»— її пересадив у свій «даймлербенц» Гуго Шульц, і на Східному вокзалі, де на неї очікували агенти, вона не з'являлась: Гуго придумав легенду, за якою Інгрід, загубивши квитка, попрохала наздогнати поїзд біля Франкфурта і там купити будь-яке місце на перший експрес, що проходитиме. Її квиток вони підкинули на одній з вулиць по дорозі на Кепенік, заклавши його в той журнал, для якого Інгрід писала, — отож у легенді все було правда, окрім самого факту, що квитка загублено. Але говорити, що служаки упустили з очей Боден-Граузе, шеф гестапо Мюллер не міг, оскільки вони підлягали його відділу, тож він і не хотів давати проти себе карти Гейдріху, який недолюблював його за «селянські манери, надмірну жорстокість і вагання у дні, коли починався наш рух». А втім, Мюллер не казав, що його люди «ведуть» аристократку — він не міг попастися на брехні, — він тільки наполягав на тому, щоб Діц не марнував часу: Мюллер, як і Гейдріх, не дуже покладався на теорію «словесного портрета»— він оддавав перевагу фотокамері й докладним донесенням агентури).

Дві години тому фельд'єгер передав Діцу вісім фотографій Інгрід Боден-Граузе — гарна брюнетка. Але з Штірліцом сиділа блондинка, тільки овал обличчя й очі були неймовірно схожі.

— Слухайте-бо, Діц, дайте спокій моїй дівці. З вас не зводить очей дружина подвижника слов'янської поезії.

— Ви з'їхали з глузду, — відповів Діц, і в голосі його Штірліц уловив для себе те, що йому кортіло почути — Ця молодичка цікавить мене з погляду наших інтересів.

— Вона піде на це, — впевнено, посерйознішавши на обличчі, підігруючи Діцу, сказав Штірліц притишеним голосом. — Цікавий варіант, Діц, дуже цікавий варіант…

— Тоді запросіть до себе за стіл Омельчепка. Самого, — попрохав Діц.

— Зараз?

— Я хочу сьогодні ж оформити наші стосунки, вона буде для нас корисна, бо Омельченко з породи тих, хто собі на умі. Не дуже-то зважайте на його пригніченість: євреї так само поводяться в нашому оточенні.

— А завтра ви не можете все це здійснити?

— Я недовго. Я п'ю з ними вже третю годину… А завтра буде дуже клопіткий день. Чи у вас передбачено захід із блондинкою із Ростока? — багатозначно додав Діц, засяявши ще ширшою посмішкою.

На обличчі в Діца, у його великих очах, коли він сказав про «захід», промайнуло щось таке, що Штірліц іще більше повірив у правильність своєї думки.

— Добре, — мовив він, — відправляйте до мене Омельченка. Але як ви поясните йому свою відсутність? Ви ж поїдете звідси, чи ж не так?

— Ми повернемося за годину. Це максимум. Штірліц зітхнув:

— Давайте собі відпочинок, Діц, не годиться виснажувати себе — навіть увечері ви марите роботою. Це, звичайно, прекрасно, та коли зламаєтесь, кому ви будете потрібні? Рейх цінує дужих працівників.

— Нічого, — Діц заспокоїв Штірліца, і знову самовдоволена несподівана усмішка змінила йому обличчя. — Я відчуваю в собі досить сили.

… Омельченко, пересівши до них за столик, од горілки не відмовився й одразу ж пустився просторікувати — мудро, вишукано, про поезію і живопис, про їх взаємовиключаючий взаємозв'язок — з очевидним наміром сподобатися Магді.

Штірліц, слухаючи його, думав швидко і твердо, п'яна балаканина Омельченка не заважала йому, і, врешті, він вирішив.

— Магдо, чекайте на мене тут, — зненацька мовив він. — Я попереджу метра, що ви затрималися на моє прохання.

— Я опікатиму фрейлейн, — пообіцяв Омельченко, — і розважатиму її танцями, коли дозволите.

— Краще розважайте мене розмовою, — попрохала Магда, уважно глянувши на Штірліца. Він ледь заплющив очі, заспокоївши її, та й рушив до виходу швидко, трохи навіть схилившись уперед, як людина, котра гостро відчуває час, даний, конкретний час, що від нього залежить успіх чи неуспіх його задуму.