Третя карта - Страница 10

Омельченко виявився кремезненьким, невеличким, спритним чоловічком, який постійно потів, із застиглою усмішкою на широкому, рум'яному, як у дівчини, обличчі. Дружина його була ставна, красива жінка на тому зламі, що звичайно настає під сорок років — або гарною зостанеться аж до гордовитої старості, або ось-ось стане такою каракатицею, що навіть найпрозорливіші чоловіки, глянувши на неї, залишаться холостяками.

— Познайомтесь, будь ласка, пане Штірліц, — усміхаючись іще ширше, сипав словами Омельченко. — Моя Дружина Олена.

— Дуже приємно.

Олена кивнула головою, і щось дивне, схоже на стомлене презирство до всього, з'явилося на її обличчі.

— Вона німецькою соромиться розмовляти, — хапливо пояснив Омельченко, розраховуючись із носильником, — тільки російською.

— Російською? — здивувався Штірліц. — Чи українською?

— Ні, Оленочка росіянка, за народженням росіянка. За духом, звичайно, наша, та й бабця її, я гадаю, була все-таки не москалькою, а українкою. Вона через те не розмовляє українською, що їй здається, ніби не досить добре знає. Воно, бачте, така вже вдача: або щоб усе блискуче, або — ніяк.

— Дуже гарна вдача, — зауважив Штірліц, пропонуючи Олені руку, щоб допомогти їй зайти до вагона.

У господарському управлінні СС місця на поїзд, що йшов до Кракова, було заброньовано з дотриманням обов'язкової субординації: окреме купе для Штірліца і поряд, також окреме, — для Омельченка з Оленою.

На вечерю провідник запропонував галети з ріденькою кавою — останнім часом видачу продуктів зменшили: починаючи з березня, на душу видавали по картках два з половиною кілограми хліба на тиждень, півкілограма м'яса і всього двісті п'ятдесят грамів маргарину.

А втім, Олена прослала серветки, дістала з сумки невеликий кусень біло-рожевого сала, порізала його на тоненькі шматочки, гарненько розіклала те царське частування на тарілці, й стіл став інший, домашній, принадний.

— Вечеря переможців, — не глянувши на Омельченка, а тільки ледь повернувшись до нього, зауважила Олена, пропонуючи чоловікам братися до вечері.

— Не дурій, — усміхаючись як і раніше, кинув крізь зуби Омельченко і розкрив свій товстий, із свинячої шкіри портфель.

«Зараз дістане пляшку, — вирішив Штірліц. — Неодмінно почату. З добре притертим корком».

Омельченко й справді дістав плоску пляшечку з корком, вирізаним з дерева — носатий чорт із червоними очима, який одчайдушно-зухвало показував свого горбатого носа.

— Горілочка, — пояснив Омельченко, — гетьманська. Кращої не буває.

Олена дивно посміхнулася, і Штірліц зрозумів, що Омельченко бреше, що ніяка то не гетьманська горілка, а звичайнісіньке берлінське ерзац-пійло.

«Він безкорисливо бреше, — подумав Штірліц, — для того, щоб краще було. Є люди, які прибріхують трошки, але не задля власної вигоди, а в ім'я загального блага. В таких людях багато від дитячого — а діти брешуть, як правило, не усвідомлюючи неправди, бо для них гра — продовження життя, а вигадка — грань правди.

Гучно цокнувшись, Омельченко випив, граціозним, чисто жіночим рухом поклав шматочок сала на суху галету й понюхав.

— Хлопцем був, а все одно пам'ятаю, як ми вдома їли, на Житомирщині, у дідовому маєтку. Хіба ж там отакі кришенички різали? О, — він показав долоню, — і не менші. А цибуля яка, боже ж ти мій! Солодка, цукриста, аж у ніс б'є; на смак — наче тобі патока. А хліб!? Було, як розламають хлібину — дух борошняний, немов ранкова пара, піднімається, полем пахне, озиминою, миром.

— Ви справжній поет, — сказав Штірліц, помітивши, як на обличчі в жінки сяйнула така ж дивна посмішка.

Омельченко, очевидно, теж спостеріг посмішку дружини, бо на якусь мить завмер, нібито наткнувся на невидиму перешкоду. Обличчя йому враз змарніло, стало помітно, як набрякло під очима і нездорову припухлість повік. Але це було тільки одну мить, а по тому він знов сховав себе, заусміхався та й почав говорити про те, що зовсім він не поет, а так, видавець, що поезія — спопеляюче і єдине, а він оддає увесь свій час боротьбі з більшовизмом і тільки крихти зекономленого дозвілля — нікчемному віршуванню.

— Поет — категорія постійна, пане Штірліц, а я — ртутний, мене носить.

— Та воно ж, мабуть, добре, що носить: вражень багато.

— Коли їх занадто багато, вони починають убивати Самі себе. Це щось на зразок купи кінського гною, яку поганий хазяїн довго не вивозить у поле: все має перегоріти зараз. Інакше пропаде.

— А як вам увижається майбутнє? — запитав Штірліц, і тільки через те, що, запитуючи, він пильно дивився на Олену, вона не посміхнулася своєю відчуженою, розумною і гіркою посмішкою.

— Коли звершиться — сяду за стіл, — відповів Омельченко.

— Що звершиться?

— Ну… Як же… Я маю на увазі визволення України…

— А коли це станеться?

Омельченко зареготав аж надто вже розгонисто і знову налив горілки у чарки.

— О, ці мені вже політики: усе знають, а вдають, начебто вперше чують.

— Ви маєте на увазі початок кампанії на Сході? — запитав Штірліц, знаючи, що Омельченко увійшов до кола посвячених.

— Ну, звичайно! Вона, — він кивнув на дружину, — коли швидко говорити, не розуміє, отож можете бути спокійні…

Штірліц глянув на рухливі губи Олени, що жили своїм особливим життям, ніби не зв'язані з її обличчям.

— Ви впевнені в цьому? — запитав він.

— Звичайно. Відчувати — як і всяка розумна людина, та до того ж іще й жінка — напевне, усе відчуває, а говорити можна, не побоюючись, що зрозуміє.

— Хто вам, до речі, сказав, що Україну буде визволено?

— Цебто як? — спіткнувся Омельченко, навіть рука застигла у своєму русі — він тягнувся до галети. — Пробачте, не зрозумів.

— Хто вам сказав про визволення?

— А що ж із нею буде, як не визволення?! Накивають п'ятами більшовики, прийдемо ми.

— Прийдемо ми, — виправив його Штірліц, — ви супроводжуватимете нас.

— Ви їм служитимете, — промовила Олена по-російськи, — ви слугуєте їм.

— Не дурій, — розливаючи горілку, сказав Омельченко.

— Російська мова дуже важка, — зітхнув Штірліц, встаючи, — я намагався вчити мову фрау Олени, але в мене нічого не вийшло. Добраніч. Давайте відпочинемо — завтра буде важкий день. Дякую за розкішну вечерю.

… Він лежав у своєму купе, дивився на синю лампочку під стелею та й думав про те, що за перегородкою, де голосно говорило неспроста увімкнене радіо, їхав маленький квіслінг, якого він, Штірліц, повинен тримати при собі і з ним обмірковувати проблеми найближчого майбутнього, пов'язані з статутом окупаційного режиму на його, Максима Ісаєва, Батьківщині. Часом усе, що відбувалося, здавалося йому нереальним, неможливим, диким, наслідком утоми й нервів, що розходилися, але він обривав себе, коли хтось інший починав у ньому так заколисливо думати, бо все, що відбувалося, правда, і він про це знав, як ніхто інший.

«Я правильно осадив його, — міркував Штірліц, відчуваючи, як тіло зводить напруження, як воно відчуває вагу простирадла, тверду подушку й горбкувату нерівність тонкого волосяного матраца. — Він може скаржитись кому завгодно. Я зобов'язаний стояти на своєму. Я солдат фюрера, а не політикан. А фюрер завжди говорив про завоювання східних територій для потреб німецького плуга. Схід — це життєвий простір, необхідний для виведення арійської раси. Слов'яни у розкладі гітлерівської расової політики йдуть після євреїв і циган — неповноцінне плем'я, приречене на вмирання та часткове онімечування. Невже Омельченко не знає про це? Хоч, може, й не знає — недарма тут видано наказ, що забороняє допуск іноземців до партійної літератури. Наївно? Біс його знає. В чомусь наївно, але за остзейською, важкою і непоквапливою логікою мудро. У нещасного емігранта своїх клопотів аж по самісіньке горло, а тут ще бігай діставай книжку! Навіщо? Інформація тільки тоді небезпечна, коли вона цілеспрямована. А так — потоне в ній людина, тільки бульки підуть. З мільйона — один, хто може зрозуміти. Але цей один у картотеці гестапо. Отже, цей один — агент. Або сидить у концтаборі, якщо дозволяє собі розкіш думати. Третього не дано. Цікаво, що до націоналістів горнуться в першу чергу безталанні літератори. Чим це пояснити? Жадобою до сили? Бажанням прилучитися до політики, такої щедрої на сильні відчуття? Чи все простіше? Вважають, що завоювавши місце під сонцем, вони за німецькою допомогою змусять мільйони українців повірити у те, що саме їхня «творчість» геніальна?