Тiнь аспида - Страница 56

Мурат поморщився.

Він підозрював у злочині кого завгодно, але чомусь тільки не Фатіну. Фатіна ж не знала про існування Елли, вона не бачила її, за винятком вечірки. Невже з одного погляду вона зрозуміла, в кого він закохався?

Після від’їзду Елли він найняв гарного спеціаліста з Франції, і та людина, діючи досить професійно, віднайшла таки замовника замаху на Еллу, відкривши для Мурата вражаючу правду.

Але вхопити Фатіну за руку він не встигнув.

Вона загинула разом із Хасаном.

Мурат похитав головою, відганяючи думки про Фатіну.

Йому більш не хотілося згадувати про ту жінку, й до думок поверталася тільки кохана Елла. Розлука з нею виявилася для нього занадто суворим випробуванням, і тиждень тому він не втримався, поїхав до України, але батько Елли сказав, що вона майже осліпла, дуже хворіє й лікується в приватній клініці за кордоном. І як Мурат не вмовляв, Малкович відмовився надати йому адресу клініки, порадивши не чіпати Еллу, дати їй спокійно долікуватися й не турбувати, поки вбивцю, що підіслав до неї змію, не буде знайдено. Мурат погодився, але продовжував страждати, згодний усе витерпіти заради її безпеки, аби тільки з нею було все добре.

Одразу після повернення він дізнався про причетність до замаху на Еллу Фатіни, потім був похорон, і через день він мав намір знову їхати до України — цього разу вже вмовити Еллу повернутися до нього, повернутися, нічого не боючись, бо небезпека минула.

Зітхнувши, Мурат підвівся на ноги, кинув тоскний погляд на небо, потім поглянув на садок та двір зелений і згадав, що коли купував цей будинок, то мріяв про зграйку своїх дітлахів, котрі будуть бігати цим садком і двором. А які дітки були б у них з Еллою… золотавоволосі й блакитноокі… Наче справжнє золото.

Знову тоскно поглянув на небо.

— Благослови мене, Аллах, цим жаданим щастям, — прошепотів він тиху молитву й обернувся, аби йти до будинку…

Й завмер непорушно.

Й серце його завмерло разом з ним, забувши, що має битися.

Двором, брукованим мозаїкою, з усміхом на вустах до нього йшло видиво, марення, мрія. Найчарівніша з жінок, з волоссям, що золотавим вкривалом опускалося їй на спину, у вільній шовковій сукні бузкового кольору. Й він у ту мить не мав сили зрушити з місця, впиваючись тим видивом, цією ожилою його мрією, що підходила все ближче, й він бачив щастя в її сяючих блакитних очах, таких неможливо гарних.

Нарешті вона зупинилася навпроти нього.

— Привіт, Мурате.

Він глитнув.

— Ти не сон?

Елла розсміялася.

— Ні.

— Справді? — Він теж усміхнувся.

— Сумніваєшся?

Вона голосно верескнула, коли він раптом ухопив її сильними руками й закружляв, потім щасливо розсміялася, поглянувши на Мурата зверху вниз і зануривши пальці у його густе волосся.

Мурат зазирнув до її щасливих очей.

— Ти таки мій сон… моя мрія…

Елла похитала головою.

— Ні, я реальна.

— Щастя моє! Як же я на тебе чекав… Мене благословив Аллах…

Елла посміхнулася, хотіла щось сказати, але наступної миті знову голосно заверещала, занурюючись з головою у воду басейну. Щасливий, сп’янілий від несподіванки Мурат, тримаючи Еллу на руках, не помітив того, що, кружляючи її в обіймах, підступився надто близько до басейну. Вони пірнули й випливли на поверхню разом, сміючись та випльовуючи воду, й Мурат відразу ж знову ухопив Еллу в обійми там, у басейні.

— Ти справді справжня?

— Справжня, справжня. І я привезла тобі подарунок.

— Ти — мій найкращий подарунок, — заперечив Мурат, але потім побачив її округлий животик під намоклою сукнею, й очі його засяяли новим щастям. Він обережно поцілував її.

— Дякую. Це диво, а не подарунок.

— Ти радий?

— Безмежно!

Вона поцілувала його вологе чоло.

— Як я скучила за тобою… Ці місяці без тебе… Ти знаєш, я давно мріяла приїхати, навіть незважаючи на небезпеку та істерики татка, але почала сліпнути й знову потрапила до лікарні.

— Так, я знаю.

— Татко сказав?

— Так.

— То ви передзвонювалися…

Мурат покривився.

— Ні, я приїздив до Києва.

— О!

Вони що довго балакали, розповідаючи одне одному про все, що трапилося з ними за цей час, про власний сум, котрий спіткав кожного в розлуці, й Мурат усе не міг повіритися в те, що Елла повернулася до нього, приїхала сама, незважаючи на небезпеку та невдоволення батька. Потім він познайомився з її матір’ю, показав Еллі великий будинок, господинею котрого вона мала зробитися. Він проводив її кожною кімнатою, але почувався досить таки дивно, мов перебуваючи всередині сну.

Елла повернулася до нього.

Він був благословенним Аллахом.

Після вечері він відвів її до своїх покоїв, не бажаючи відпускати від себе й на одну хвилину, й усе не міг оговтатися. Ще зранку, прокидаючись самотньо у своєму ліжку, чи міг подумати він, що вже ввечері чарівним сновидінням, золотоволосим маренням впаде в його обійми Елла — така кохана й жадана. Єдина його жінка на все життя.

Відчуваючи всю повноту щастя, він якось забобонливо страшився того, що це щастя може зникнути, й усе міцніше притискав до себе Еллу, мов у страху, що лиш відпустить її — й вона одразу зникне.

Чи не вперше в житті він був щасливим. І дрижав над тим щастям, мов божевільний.

За місяць вони з Еллою тихо одружилися, й на їхньому весіллі були присутні лише вони двоє та Малкович. Елла офіційно стала пані Мурат аль-Садіб. Безмежно щаслива, вона розуміла, що місце її в житті було поряд Мурата, й уже не думала про страх перед пустелею, переборюючи його в собі. Колись вона пустелю ненавиділа, але час той минувся, й вона наче по-новому почала дивитися на ті безкраї піски, що оточували будинок Мурата, котрий тепер став і її будинком.

Вона вчилася любити пустелю.

Елла Малкович аль-Садіб полишилася жити в Йорданії.

За декілька місяців вона обродилася чудовими дітками, подарувавши Мурату відразу їх двійко, королівську пару — хлопчика та дівчинку. Темноокого та з чорнявим чубчиком сина вони назвали Муратом-Степаном, і то був такий уже справжній йорданець, надзвичайно схожий на батька. А донька вродилася повною подобою Елли — золотавоволосою та блакитноокою, й звалася Євою-Садіхою. Єва Малкович тепер усе своє життя присвятила онукам, не забажавши повертатися до України й полишившись жити у доньки.

Степан побрався з Аллою, й вони не раз навідувалися в гості, й до народження дітей встигли не лише замиритися з Муратом, але й зробитися надзвичайно близькими товаришами.

Від імперії загиблого Хасана аль-Садіба його старший син відмовився, не забажавши продовжувати батьківську злочинну справу. У нього був власний пристойний бізнес, гроші, він жив спокійним життям і не бажав його змінювати. Здавалося, що те, що Хасан створював роками, його незаконне, але таке прибуткове дітище розпадеться на кусні, котрі перехоплять дрібні його помічники. В Єгипті Рашид Раяд першим заявив про незалежність, і несподівано для всіх удова Хасана, друга його дружина, сирійка Раїна перехопила владу у свої жіночі руки.

Мурат тоді тільки головою похитав.

— Вона не потягне цього.

Він не помилився, і вже за три місяці Раїну аль-Раїд було заарештовано. Чомусь саме нею, а не свого часу Хасаном раптом зацікавився Інтерпол. Було перекрито великий канал постачання наркотиків та невільниць з країн колишнього Радянського Союзу та Балкан, викрито підпільні лабораторії з виготовлення наркотичних засобів, перехоплено шляхи продажу зброї. Наче хтось тільки й чекав смерті Хасана аль-Садіба, аби завдати нищівного удару по його злочинній імперії.

Еллі тільки дивом вдалося знайти в одному з амманських притонів зовсім невпізнавану дівчину Марилю. Побиту, з застиглим поглядом очей, її відправили назад до України, жінка на прізвище Кваша була забитою до смерті безжальним Абу, який зник після смерті аль-Садіба з Йорданії безслідно. Сама Елла тепер згадувала про нього без болю та з вражаючою байдужістю, мов і не існувало колись у серці почуття, котре вона вважала за кохання до красеня Тимура. Лару та інших жінок, котрі перебували з нею в полоні, відшукати так і не вдалося. Втішало хоч одне — більш полонянок у лігвище аль-Садіба не привезуть, потік перекрито, хоча б у цьому місці, хоча б на час. Але то була надто прибуткова справа, аби викорінити її назавжди. Та Елла почала тим займатися… Вона створила фонд допомоги жінкам, котрі потрапили в полон у східні країни. Фонд займався пошуками таких жінок, потім їх відправляли назад до батьківщини. Сама скуштувавши гіркоти того полону, котрий приніс їй зрештою щастя, Елла не могла знайти спокою, поки не створила фонд, бо не кожна жінка отримувала від долі такий дарунок, як вона.