Тигролови - Страница 15

– А все ж таки?

– Сірківна, – вимовила дівчина з гордістю. – Мій батько – Сірко, і дід – теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?

– Ну?

– Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… – роздумала враз. І додала строго: – Ти вже їсти хочеш, ажи?

– Слухай, Наталко… (Завагався.) Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…

– Ніяк, – обрізала дівчина насмішкувато. – Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті – вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш – побачиш. І Грицько теж. Ото! – і жартома: – Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…

– Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? – пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. – Чи не тебе?

– Мене.

– Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам’ятаю – це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушниці у щілині… Але ж я не п’яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір у штанях…

Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі як зарегочеться…

– Чого ти?

– Та, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.

– Авжеж. На нього насідає сатана чорна та здоровенна, а він її товче прикладом…

Наталка раптом перемінила розмову:

– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!..

Ведмежаті набридло сидіти на столі, воно перелізло на ослін, сп’ялось до стіни і почало «порядкувати»: поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх, пирскає – не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.

– Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!

– Цікаво, що то там за народ? То все ваш рід?

– Атож…

Подала всі жужмом і ще кілька зняла зі стіни. А заразом говорила до ведмежати:

– Заскімлило… Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!..

А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорій тим часом розглядав фотографії. Дівчина взяла ведмежа на руки, підсунула стільця до ліжка і сіла, посадивши ведмежа на коліна. Пестила його. Ведмежа притихло і цікаво пряло очима, пхало носа і собі до фотографій.

Цікаві світлини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні. Молодиці – групами і по одній. А ось – ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки – чоловіка з сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду. Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у парадних кашкетиках і чобітках… І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне… Ось хлопці верхи – чоловік з дванадцять – цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна було б подумати, що це козацький загін. А таки козацький, бо це ж уссурійські козаки.

Ось окремі фотографії, теж дореволюційні: козацькі осавули, хорунжі, отамани… У формі уссурійських та амурських козаків. Та все вусаті, з шаблюками, декотрі з медалями. Всі з лампасами… Це все давні світлини.

А ось нові… Інші вбрання, інший зміст… Але все такі ж расові обличчя. Одна… Друга… Дівчата, хлопці, червоноармійці… А ось проста, але не зовсім звичайна світлина.

Сіється сніг. В дерев’яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі – в шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійницями. Три в шапочках, один – без. І той «без» – Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…

Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку – бавиться з ведмежам – і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той «бузувір», що кричав у розколині. Точна копія. Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила ведмежа на ліжко.

– На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.

– Тобто як посиротив?

– Ти ж його мамку вбив.

– Хіба?… Так ото… А подібне, таке ж білогруде.

– Отож, ото… Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?

– Коли хочеш – твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне – як я сюди потрапив?

– Дуже просто. От… – дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:

– Були ми на Зміїній паді – солили солонці для пантовки… От скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка – встрелю поблизу десь яку пару – та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали – нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!.. Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: «Грицьку! Грицьку!» Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась – смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала – другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, – і всторч на ведмедя!.. Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочили та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи – а під ним хлопець – і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова – цілі, а мертвий…

Ну, потім ми забрали всіх – ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). «Е, – кажуть, – пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде». А вдома є чим рятувати в них.

Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: «Це, – кажуть, – наш! Наш, – кажуть. – Бо говорить по-нашому». І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…

– Тепер розумію…

– От і ведмежа привезли… Тобі на забавку, – закінчила глузливо.

Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.

– Стривай, – спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. – А це що таке?

– Як що? Це ми з кішкою, – промовила байдуже.

– А чого це ви з кішкою?

– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте відоме всюди фотокіно.

– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут?

Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, – насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!