Темна вода - Страница 8

— Нічого собі чистенький банкір! Меценат і спонсор!

— Перестань. Заруба тут ні до чого. Він з нею одружився для того, аби за бугор випустили. Американці холостякам із колишнього Союзу візи не дають. Залишив її тут, потім уже з-за кордону через два роки оформив розлучення.

— Заочно?

— А чого ж? Так можна. Дітей у них нема, квартиру на неї записав, від права на спільне майно відмовився. Прислав якогось спритного юриста, той все швиденько оформив — і хай живе свобода! — Локотков блазнювато відсалютував пляшкою.

— Ти, бачу, стільки про нього знаєш, наче член його сім’ї.

— Він же мій давній знайомий. Навіть аби ти в когось іншого спробував довідки про Зарубу навести, тебе б усе одно до мене спрямували. На початку дев’яностих Паша бухгалтером працював на одному нашому заводі, який ще в перебудову по швах тріщав. Ну, він прокрутився і примудрився практично все, що можна було перетворити на брухт кольорових металів, із заводу вивезти. Спочатку — в Київ, потім на Росію переключився, благо до кордону тут до плюнути можна. Але найбільше йому сподобалося гнати брухт у Прибалтику. Сам ніде не світився, тому коли всю його підприємницьку компанію замели, Заруба викрутився. Прикинувся нещасним бухгалтером, який просто списував те, що інші крали. Головне — всі інші в один голос заявляли на слідстві, що бухгалтер справді прямого відношення до їхнього брухтового бізнесу не мав. Словом, усіх посадили. А Заруба кудись пірнув, аби виринути, коли тут у нас у області одна фінансова піраміда почала будуватися. Реклама в газетах, нібито прозорий бізнес. Схема традиційна: сьогодні покладете у ямку п’ять золотих монет, а на ранок дерево з монетами виросте. Тільки в тій схемі один нюанс був: на носі обмін купонів на гривні, і народу пропонували зараз віддати чим більше купонів, аби потім отримати в два рази більше гривень, ніж це передбачатиме офіційний курс обміну. Якого тоді, до речі, ніхто не знав.  

— Здорово! Зарубу за це не посадили?

— Навіть не збиралися. Ти що, він же знову офіційно не при ділах. Він тільки купони на долари перетворював і на кілька різних рахунків клав. Аби потім, будучи фаховим бухгалтером, перекинути всі гроші на один рахунок, до якого мав доступ тільки він один. Думаю, це стало основною причиною, чому його причетність до такого грандіозного кидку не вдалося довести. Швидше за все, він пообіцяв подільникам: тільки-но все закінчиться, розділить гроші. Тому коли хто попався — краще мовчати і максимально відмазувати його. Адже він, Павло Заруба, їхній грошовий мішок.

— Невже ніхто не попався?

— Вони, Віть, півроку жирували. Щойно другого вересня дев’яносто шостого року ввели гривню, як народ погнав за своїми грішми. Перші п’ятдесят чоловік навіть щось отримали. Іншим, хто в черзі стояв, оголосили: гривнева готівка закінчилася, все ж таки гроші нові, мусите розуміти ситуацію. Люди зрозуміли і розійшлися. Наступного дня лавочку вже прикрили. Коли нам косяком заяви пішли, нікого з аферистів уже не було в зоні досяжності. Це вже потім нам стукнули про ймовірну причетність Заруби. Але він, на відміну від інших, нікуди не тікав. Я його особисто на допити викликав, він каву приносив, пили, тринділи ні про що. Вираховували процент лохів на душу населення. Ось тобі і все розслідування. Після цього Заруба почав готувати документи для виїзду в Америку.

— І його випустили?

— Не було підстав затримати. Він же навіть у якості підозрюваного не притягався. Завжди виступав свідком.

— Він туди назавжди милився?

— Візу отримував гостьову. Потім якось крутнувся і залишився там. Через п’ять з копійками років повернувся сюди вже з подвійним громадянством. Американську грін-карту заробив. Ну, далі бізнес у нього почався легальний. Наш земляк із Америки поважним громадянином прибув. Я так собі мислю, гроші з тутешніх рахунків потроху до штатівського банку течуть. Але ж Заруба їх тут тепер чесно заробляє. Ось ти на це уваги не звертаєш, а він кілька разів публічні акції влаштовував: банкір декларує власні доходи. Прозорий бізнес, людям подобається. Ага, знаєш він у нас ще хто? Революціонер, туди його мать!

— У смислі?

— В прямому! Коли минулого року все це на Майдані в Києві почалося, Заруба туди продукти і теплий одяг машинами відправляв. Навіть сам один раз їздив. Помаранчевий шарфик купив, на „5 канал” сходив, коли там усі, кому не ліньки, революцію підтримували. Виступив у прямому ефірі і сказав приблизно так: „Я, звісно, міг би перерахувати на зазначений рахунок певну кількість грошей. Міг би прийти на Майдан і роздавати людям ці гроші на руки. Тільки це — вода на млин наших противників. Вони й без того кричать, що все це продажне і люди мерхнуть за гроші. Тому я закликаю своїх колег-бізнесменів не козиряти тут своєю готівкою. Продукти, одяг, ліки, бензин — це важливіше зараз”.

— Ти бач, що робиться? Ти ж казав — Заруба поза політикою?

— Даремно іронізуєш. Тоді не політика була, а громадянська позиція. А ось той факт, що тебе з органів вичистили — це вже справа політична.

— Ну, ти на мене стрілки не переводь... Значить, Павло Заруба — чесний банкір і його руки нічого не крали?

— Нічого іншого не доведено. Те, що я тобі розповів, лише факти. Які самі по собі нічого не означають, — Локотков допив пиво, поставив пляшку поруч із лавкою на траву. — Тепер ти мені скажи — для чого мій старий знайомий тебе наймає?

— Так я ж казав уже — служба охорони, — Мельник теж допив своє пиво. — Він, бач, хоче вздовж Десни кілька комплексів для відпочинку побудувати. Дещо — на основі старих турбаз. Одну вже потроху викуповує, я в нього територію охороняти буду.

— Хороша робота для колишнього опера.

— Нормальна. Поспішаєш?

— Тебе ще щось цікавить?

— Власне, ті люди... Ну, кого колись посадили, а він викрутився. Чи ті, хто так своєї частки грошей за „піраміду” не дочекався... Вони ж не дочекалися, правильно? І в міліцію скаржитися не побігли, так?

— Говори, говори, сищик...

— Я ось про що: хтось із них може нині успішному легальному бізнесмену, банкіру, інвестору, спонсору і меценату бажати зла? Причому настільки, що почав робити конкретні кроки проти Заруби?

— А він цього боїться? Йому вже хтось погрожує? І він найняв тебе, безробітного мента, аби ти все це розкрутив?

Шульга покрутив у руці порожню пляшку. Нахилився, поклав її на асфальтовану поверхню доріжки, крутнув рукою. Пляшка прокрутилася довкола своєї осі, а коли зупинилася, горлечко націлилося на сандалі Локоткова.

— О! — задоволено підніс пальця догори Віталій. — Аби ми грали з тобою в „бутилочку”, я б тебе повинен був цілувати.

— Чого ти дурника вмикаєш? Я, здається, тебе про щось запитав...

— А я, Локотков, не знаю відповіді. В таких випадках у телешоу дзвінок другові роблять. Я такий дзвінок зробив, тільки друг, тобто — ти, відповіді не знає. Лишається підказку шукати.

— Ти, Мельник, не крути. Якщо я правильно тебе про все запитав, справа тут серйозна.

— Куди серйозніша... Можеш знайти тих, хто колись проходив по справі металобрухту? Про кидал не питаю, їх точно в околицях нема. То як?

— Не знаю, Мельник, за що я тебе люблю і за що тебе так не любить начальство, — Локотков легенько тицьнув його кулаком у плече. — Взагалі-то в мене ще справи були сьогодні, але давай ще по пиву? Я ставлю.

— Думаєш, продовжимо розмову?

— А ми її можемо закрити. Хіба нема про що язиками почухати?

— І то правда. Тільки пішли кудись, де пиво холодне. Не хочеться Вардану на холодильник збирати...

Наступного ранку Мельника збудила мелодія з „Бумера” — він поставив її на свій мобільний. Спочатку глянув на годинник — восьма. Безробітні не звикли вставати так рано. Потім глипнув на дисплей телефону. Там висвічувався номер Заруби, вбитий у памя’ть “труби” позавчора після зустрічі.

— Доброго ранку, Павле Павловичу.

— Вам того ж, Віталію. Радий, що не помилився в вас. Хочу подякувати за серйозний підхід до справи.