Темна вода - Страница 42

— Ти всі свої проблеми вирішив? — запитала Ольга після поцілунку.

— Майже. Ти все ж таки їдеш звідси?

— Якщо ти машиною, то вже сьогодні. Ти ж знаєш, якій у мене настрій останнім часом.

— Добре, тоді збирайся. Ти сказала, що звільняєш будиночок?

— Поки ні. Раз ти приїхав, то піду скажу зараз.

Вона пішла до „штабного” бунгало Обухівського, а Віталій присів на ліжко, рипнувши пружинами. Його аж розпирало — він хотів розказати комусь про свою знахідку і взагалі про нові обставини цієї дивної справи.

Заруба. Точно, Заруба. Він, як хазяїн, повинен знати, що відбувається на території, яку він планує облагородити в найближчому майбутньому.

На подушці лежав Олін мобільний. Не стримавшись, Мельник узяв його, покрутив у руці. Згадав — один раз він дзвонив з її телефону на номер Заруби. Навряд чи вона стерла його. Перші дві цифри Віталій ще пам’ятав, а далі — провалля. Сподіваючись упізнати цей номер по перших цифрах, він увімкнув трубку і знайшов у меню функцію пам’яті. Ольга, звісно, знайде цей номер швидше, але при ній поки що говорити не хотілося.

На дисплеї виринув потрібний набір цифр. Звичайно, ось він, номер мобільного телефону Заруби.

Палець машинально натискав на кнопку. Висвічувалися один за одним висхідні номери, збережені в пам’яті телефону.  

Мельник не повірив своїм очам. І відразу зрозумів ще одну, мабуть, найголовнішу свою помилку.

Він передумав дзвонити Зарубі. Замість того набрав телефон Скрипника, хоча й бачив — ще трошки зарано. Кум відгукнувся, запитав, з чийого номера він дзвонить, побурчав на тему Віталієвої нетерплячості, та заспокоїв: усе вдалося зробити швидше, ніж планувалося.

Вислухавши інформацію, Мельник стримано подякував Скрипнику і попросив його ввечері по можливості бути вдома чим раніше. Або дочекатися його на роботі, хоча в управі Віталію відсвічувати не хотілося.

Натиснувши відбій, він поклав телефон на місце. Тепер мозаїка складалася і в нього були основні відповіді на всі запитання. Деталі можна з’ясувати по ходу справи.

 Тепер він знав, як зловити в Тихому Затоні потвору, про яку ячив усім нещасний Антон Кулаков.

Ольга повернулася в хорошому настрої — видно, їй справді дуже хотілося їхати звідси. В світлі останніх подій Мельник її прекрасно розумів.

— Слухай, я тут подумав...

— Ну? — вона блиснула на нього очима.

— В тебе ж іще ніби відпустка?

— Тиждень лишився.

— Може, мотнемо на кілька днів за якійсь кордон? Хоч у Хорватію, хоч у Чорногорію... Можемо в Єгипет... У тебе закордонний паспорт є?

— Ти серйозно?

— А то! Я вже цікавився в турфірмах, але так, не конкретно. Завтра з самого ранку об’їжджу всі і нехай дають якусь гарячу путівку. Де не треба довго чекати. Поїдемо, куди буде. Ти як?

— Це так несподівано...

— Чого там? Кажи.

— Знаєш, треба, типу, подумати...

— Довго?

— До ранку, — вона посміхнулася вже не лише очима, а й губами.

— Тоді проміжна пропозиція — зараз поїхали просто до мене. Нічого особливого, звичайна холостяцька квартира із невеличким бардаком. Але це через те, що в ній давно не ночували жінки.

— Дуже відверта пропозиція.

— Тобі вона подобається?

— Своєю відвертістю. Поїхали, подивимось на твій бардак...

— Тільки, гм, тут така справа... Я тебе завезу і залишу. Приймай ванну, відпочивай, дивися телевізор. Ми заїдемо, куди скажеш і купимо, що скажеш. А мені треба буде на кілька годин заїхати в гості до кума. В нього там якесь сімейне торжество. Ти ж знаєш, куми — перші родичі.

— Значить, заманив дівчину і кинув?

— Це прийшло спонтанно, просто зараз. А з кумом я ще з ранку домовився. Ти вже вибач за накладку, я все компенсую...

— Та гуляйте вже, мужики. Добре, я тебе дочекаюся. Неси ось сумки в машину...

Скрізь сизий вранішній річковий туман пробивалися перші сонячні промені. Годинник показував четверту сорок п’ять ранку. Мельник позіхнув і штовхнув ліктем Скрипника, якому дозволив трохи поспати перед ранком.

...Залишивши Ольгу в своїй квартирі на хазяйстві, Віталій поїхав до кума додому. Той мовчки провів його на кухню і там без передмов запитав: у що Мельник цього разу вляпався. Як завжди — в говно, спокійно відповів Віталій і замовк, чекаючи наступних запитань. Вони були і Мельник спокійно відповів на кожне. Переваривши почуте, Скрипник запитав, чи нормальний він. Ти ж знаєш — ні, була відповідь. І знову мовчанка. Пошкрібши потилицю, Скрипник поліз у холодильник по пляшку, але Віталій, передбачаючи такий розвиток подій, зупинив його — не тепер, потім. Спочатку справу зробимо.

Загалом Мельник не мав сумнівів, що вмовить кума Скрипника взяти участь у затіяній ним авантюрі. Але про всяк випадок застосував заборонений прийом, надавивши на давній болючий мозоль свого кума. Так, Льошка Скрипник справді був посереднім опером. Через те, власне, і почав просуватися ближче до керівної роботи. Тільки насправді потайки він дуже хотів стати кращим сищиком якщо не області, то хоча б міста. Мельник знав — з цими дитячими мріями Олексій і прийшов у міліцію. Об реальність вони не розбилися, просто заховалися глибоко в його підсвідомість. Кожне нагадування про те, що він справді міг би з часом стати класним опером, болюче зачіпало Скрипника. Як знати, може він дійсно зарано розчарувався в оперативно-розшуковій роботі, надто швидко спасував перед труднощами цієї невдячної професії і, як результат, опинився в своєму спокійному, але до біса нудному кабінеті.

Нагадування про реальну можливість реалізувати себе в якості опера зробило свою справу. Скрипник погодився, але з умовою: в разі, якщо цього разу нічого не станеться, вдруге він участі в подібній авантюрі не візьме. Мельник і сам боявся, що саме нині його розрахунки можуть не виправдатися. Та виходу не було.

Для більшої гарантії Віталій повернувся додому, де застав Ольгу сплячою перед працюючим телевізором. Полегшено зітхнув — так навіть краще. Обережно вклав її на дивані, накрив простирадлом. Вона крізь дрімоту посміхнулося йому, прошепотіла: „Прийшов... Я зараз... ще хвилинку...”і перевернулася на другий бік.

Про всяк випадок Мельник знайшов серед її речей мобільник, вимкнув його, а свій телефонний апарат витягнув з розетки і сховав у кухні на антресолі. Подумавши, закинув туди ж мобільний. Неабиякий тайник, тільки ніхто все одно не здогадається отак відразу.

Потім приліг скраєчку — треба спробувати поспати хоча б пару годин. Бо о третій вони домовилися зі Скрипником, що той чекатиме його на своїй „шкоді” біля під’їзду...

І ось тепер вони лежали в кущах неподалік від Тихого Затону. Поряд з тим самим місцем, де знайшов смерть Антон Кулаков. Хай він блаженний, зате позицію для спостереження за потворою вибрав ідеальну, це Віталій ще раніше примітив.

Між іншим, він ховався на пристойній відстані від знайденого Мельником напередодні сховку. Фактично тайник був на протилежному боці цього берега. І якщо до нього вже завітали, зі свого місця Віталію не почути.

На землю постелили брезент, знайдений у багажнику кумової машини. Зброї в Мельника далі не було, а Скрипник, віднедавна завзятий мисливець, прихопив з тому помпову мисливську рушницю.

Комарі гризли немилосердно, та на якомусь етапі Віталій звернув увагу — ці укуси вже не дратують його. Справді, якось приїлися. Олексій бурчав, матюкався і чухався, а Мельник реагував на їхнє кусання і зудіння на диво спокійно.

Розбурканий поштовхом, Скрипник повернувся на спину, потім сів і запитально подивися на Віталія. Той притиснув пальця до губів. Скрипник кивнув, про всяк випадок підсунув до себе рушницю.

П’ята ранку. Тихо, лише пташиний спів зрідка доповнює ранкову поліську ідилію.

П’ята десять. Нічого, жодних рухів. Легенький прохолодний вітерець шелестів листям, похитував кущі і розріджував туман на клаптики.