Темна вода - Страница 41

Переваривши цю інформацію і про всяк випадок прочитавши статтю ще раз, Мельник дійшов до висновку: живих учасників тих подій, які могли б бути свідками і підтвердити, правда це чи ні, сьогодні реально немає. Доведеться або перевіряти все самому, йдучи слідами Коротуна. Значить, треба йти по архівах і пірнати в паперове море. Він не знає, як до цього підійти, тому розіб’є собі об архіви лоба.

Є ще один варіант — завітати до журналіста, потрусити його і вивернути навиворіт. Для цього, звісно, треба його знайти. Годинник показував, що шукати когось на роботі вже пізно. Підключати знайомих ментів так само пізненько. Зітхнувши, Мельник прийняв єдине правильне рішення: повернутися додому і переночувати з цими новинами.

З домашнього телефону передзвонив Ользі і попросив почекати його до завтра. По голосу Мельник не зрозумів її настрою, але сподівався — їй хочеться його дочекатися.

Цієї ночі йому знову приснився страшний сон: привид у формі гітлерівського солдата, весь обліплений річною тванню, ганявся за ним серед дерев і гортанно вигукував щось про своє золото.

Ранком Мельник прийняв холодний душ, проганяючи нічні кошмари і, загорнувшись у махрового рушника, засів за телефон.

Знайти в Чернігові журналіста виявилося не надто складною справою. Важче було вмовити невідому дівчину на іншому кінці дроту дати домашню адресу і телефон Коротуна. Аби довго не гарикатися, Віталій добре поставленим ментівським голосом повідомив її: журналіст потрібен міському управлінню карного розшуку як людина, котра може допомогти в розкритті тяжкого злочину. Звісно, міліція сама може знайти його адресу і вирахувати телефон, в тому числі — мобільний. Але на це піде трошки більше часу, ніж у тому випадку, коли ці дані дадуть у редакції. А за цей час події можуть помінятися. Якщо через упертість працівників газети злочин не буде розкрито, і небезпечний злочинець зникне, то з’являться всі підстави звинуватити когось із працівників редакції в співучасті. Або притягнути до відповідальності за чинення перепон правоохоронцям. Враховуючи недосконале українське законодавство, таке провернути дуже легко. Отже, шановній колезі Коротуна краще не нариватися на пригоди.

Не ясно, що злякало дівчину більше — тон, яким із нею говорили, чи суворе попередження, але вона видала Мельнику потрібний номер телефону. Коротун виявився ще вдома, хоча, як почув від нього Віталій, за півгодини вибігає на важливу зустріч. Тому...

— Давайте без тому, — різко обірвав його Мельник. — Дочекайтеся мене, будь ласка, вдома. Це в ваших же інтересах.

— А в чому справа? Що я такого зробив?

— Поки що нічого. Я хочу вас про дещо запитати. І не думайте, що зі мною можна гратися в доганялки. Чернігів — місто маленьке.

Досить гратися в партизан. За вчорашній день ці ігрища Віталію набридли. До того ж він чомусь був певен: навіть якщо Заруба і приставив до нього вчора якісь „ноги”, сьогодні він не стане цього робити. Адже, мабуть, переконався — його попередження діють, він, Мельник, займається різними дурницями. Тому Віталій вирішив обійтися без маршруток і таксі, а пройшовся до гаража і осідлав власну роздовбану, але тау рідну та дорогу „вісімку”. По дорозі про всяк випадок перевірився — ніхто за ним не наглядав.

Журналіст Владислав Коротун жив на Рокосовського, причому — в самому кінці вулиці. Заїхавши у двір, Мельник припаркував машину, набрав код замка на дверях під’їзду, який повідомив йому журналіст, зайшов, піднявся ліфтом на шостий поверх і подзвонив у потрібну квартиру.

На нього чекали. Двері відчинилися, він зайшов.

Вийшовши від Коротуна за три з половиною години, Мельник спустився вниз, сів у машину і закурив. Перед цим він кинув на сидіння біля себе позичений, а швидше — конфіскований в журналіста тоненький та плаский цифровий диктофон.

Він не поспішав їхати. Хоча б через те, що поки не знав — куди. Так само не знав, як ставитися до зізнань, які довелося буквально витрушувати з журналіста. Від самого початку розмова здалася Віталію надто кострубатою. На допитах він подібну манеру поведінки спостерігав не раз і не два. Правда, дотепер він не мав справи з журналістами. Зате після сьогоднішньої розмови знав — буде ненавидіти якщо не всю пишучу братію, то принаймні більшість із них. У кіно та серіалах вони виглядали зовсім не такими, як Славко Коротун.

Мельник зараз не міг підігнати дії журналіста під конкретну статтю кримінального кодексу. Звісно, при бажанні більш досвідчені юристи, ті ж самі слідаки з прокуратури, знайдуть подібну статтю. Тільки навряд чи вдасться засадити Коротуна хоч на кілька років. Формально складу злочину в його діях ніхто не знайде. Інакше доведеться саджати половину журналістів, і не лише в Україні, а, як підозрював Віталій, у цілому світі.

Докуривши цигарку, він уже знав приблизний план своїх дій. Про його візит Коротун мовчатиме. Це справді в його інтересах. Мельник не знав, на чиєму боці зараз час, працює він на нього чи проти нього, але сидіти просто так, склавши руки, не хотілося. Тому нехай він зараз помиляється — однією помилкою більше. В усякому разі потім він не зможе дорікнути собі за те, що зовсім нічого не робив. Отже, треба діяти за підказкою інтуїції, тієї самої своєї хваленої чуйки.

Аби не шукати телефону-автомата і дуже шкодуючи зараз за втраченою мобілкою, Мельник повернувся додому і вже звідти подзвонив кумові Скрипнику. Свої попередні та подальші дії він устиг обдумати по дорозі, і висновок був невтішним: коли відступаєш хоча б на півкроку від власних звичок та принципів, завжди робиш помилки. А він же славився своїм наполегливим бажанням прокачувати абсолютно всіх, з ким мав справу під час чергового розслідування. Він чи втратив професійні навички, чи спека його розморила, чи дивна історія, в яку втрапив, виявилася надто нестандартною — словом, він випустив із виду кілька важливих, як тепер стає зрозуміло, деталей.

Тому кумові Скрипнику нічого не пояснював. Обіцяв докладно обмалювати ситуацію трошки пізніше. А поки виклав своє прохання і назвав потрібні прізвища. Скрипник зітхнув, але традиційно пообіцяв допомогти. Тільки попередив — не раніше як після обіду, десь година шоста вечора. Зараз годинник показував половину першої дня.

Нехай. Є чим зайнятися.

Їхати старенькими „Жигулями” по роздовбаній ґрунтовій дорозі — не фонтан. Але машина не розсипалася. Від Козубів повз знайому вже дамбу в бік Тихого Затону Мельник доїхав хвилин за двадцять, заїхав у ліс, зупинився так, аби авто не було видно з дороги. Далі рушив пішки.

Навіть удень довкола затону було похмуро, вогко, і комарі так само насідали хмарами. Віталій постояв, вираховуючи, звідки почати шукати і чи знайде він щось, а якщо знайде, то що саме це буде. Потім, логічно прикинувши — далеко від берега все одно ніхто нічого не ховатиме, і коли ховатиме, то десь за кущами, зорово поділив місцевість на сектори і приступив до пошуків. Так завжди роблять, коли обшукують квартиру чи будинок, шукаючи сховок.

Йому здалося, що місце він обрав правильно: дивитися треба з того боку, де було вбито Кулакова. Біля цього місця, до речі, є єдиний на всьому Тихому Затоні більш-менш нормальний спуск до води. Як раз у тому місці, де очерету росте найменше. Коли не вдалося нічого знайти, Мельник розширив радіус пошуку і знову взявся до роботи. На комарині укуси не зважав.

Удача посміхнулася йому після майже трьох годин лазіння між деревами та кущами. На відстані чотирьох метрів від берега, в густих заростях він знайшов тайник — акуратно викопану в землі квадратну яму, замасковану зверху дерном. В принципі він підозрював, що саме заховане тут, біля затону. Ось тільки його припущення виявилися надто буквальними.

Постоявши на колінах над ямою, Мельник акуратно склав усе назад і замаскував, як було. Критично подивившись на свою роботу, вирішив: ніхто не здогадається про візит стороннього, тім більше — рано вранці. Обтрусивши штани, він повернувся назад, сів за кермо, розвернувся і поїхав на базу.