Темна вода - Страница 26

До того ж Дублер уперше серйозно підвів його. Він не потонув, перепливаючи річку на гумовому човні, спеціально позиченому в сестриного чоловіка. Зятьок дав, аби тільки Антон відчепився — стосунки з родичами були не найкращими. Значить вони вдвох перепливли на цей берег, а далі Дублер провів „виключеного” Кулакова до затону тією стежкою, яку той знайшов, блукаючи околицями. При цьому теплі речі, светр та брезентова тужурка, чомусь лишилися на базі. Ясно, тут хто завгодно змерзне. Але сам цей факт не  на жарт збентежив і перелякав Антона. Виходить, він, періодично „вмикаючись” і „вимикаючись”, перебував у іншій реальності майже півдня. Тоді як Дублер, завжди такий старанний, цього разу забув зробити деякі заплановані Антоном справи.

Справді, кілька ударів по голові могли все ускладнити.

Після того, як все скінчиться, треба піти до лікаря. Нехай кладе в лікарню, обстежує і лікує. Його давно в лікарню посилали, але тепер він буде не простим пацієнтом. Він зробить відкриття, воно напевне стане сенсацією нового тисячоліття, тож такий пацієнт, як Антон Кулаков, відразу зможе зробити честь, і заодно — рекламу не лише кращим чернігівським, а й кращим київським лікарням.

Він давно відчував гостру потребу спокійно полікуватися. Особливо це стало зрозуміло, коли Дублер почав становити для нього певну загрозу. Коли потроху ставав некерованим.

Переклавши брезент так, аби вийшла позиція, з якої найкраще спостерігати зі свого сховку за темною водою затону, Кулаков улігся на живіт, поклав ножа праворуч від себе, на відстань витягнутої руки, а сам загорнувся в плед із головою. Лишалося чекати. Він чомусь був певен, що ці четверо справді підгодовують річкове чудовисько. Наприклад, приносять йому людські жертви. За це Воно щедро одарює їх рибою. Яку ті, в свою чергу, з успіхом продають людям на базі. Навіть, за його спостереженнями, постачають свіжими карасями та лящами декого в Козубах.

Вони точно злигалися з нечистою силою. І він це доведе. Тоді з нього, Антона Кулакова, нарешті перестануть кепкувати.

Годинник показував двадцять по п’ятій, коли на Тихому Затоні почало щось відбуватися. Спочатку хлюпнуло, наче під водою плаває крупна риба. Потім щось зашелестіло в прибережному очереті. Антону раптом стало страшно. Він навіть уявити собі не міг, що саме тоді, коли омріяний і жаданий момент істини, заради якого він підставив голову під удар, почне невмолимо наближатися, його охопить тваринний переляк. Першою думкою було тікати, та тіло ніби хтось притис на землі важким пресом. Нічого не лишалося, як вичікувати, що ж буде далі.

Рука Антона простягнулася до ножа. Намацала дерев’яне руків’я. Здається, стало трохи спокійніше.

Тим часом у воді знову хлюпнуло. Цього разу не виникало сумнівів — із чорної глибини піднімається на поверхню темної води щось справді жахливе. Чому люди поки не придумали назви. Антон зіщулився за кущем, та при цьому не зводив очей з води.

Нарешті просто в нього на очах Воно повільно виринуло з-під води.

Спочатку Кулаков не повірив власним очам. Він очікував побачити яку завгодно потвору. Він уже наперед її боявся.

Але те, що піднялося з води і посунуло до берега, не вкладалося в жодну його уяву.

Саме в цю мить його вперше за багато років осяяло.

Він не стримався. Підхопився на рівні ноги і відчайдушно закричав, розмахуючи в повітрі ножем.

Тільки просвітлення не встигло закріпитися в його запаленому мозкові. В очах раптом стало темно. А той, кого він називав Дублером, не опирався — покірно дозволив затягнути себе в воду.

І мовчки прийняв смерть.

Прочумавшись на початку дев’ятої ранку від наполегливого стуку в незачинені двері, Мельник хотів, як звичайно, зіскочити з ліжка. І не зміг — усе тіло боліло. Все ж таки він, крекчучи, підвівся, якось натягнув шорти, бо після вчорашньої шаленої ночі так і лежав голий, і впустив Обухівського. Який привів із собою опецькуватого дядька в форменій літній міліцейській сорочці з начепленими на ній погонами старшого лейтенанта.

Опецьок виявився козубським дільничним, прізвище якого Мельник навіть не намагався розчути. Аби було якесь заковирчасте, точно зафіксував би в розбитій голові. Але вони виявилося аж надто простим — чи Петренко, чи Павленко, чи Сидоренко. Не це головне: сільські хлопці йшли рано по рибу, і побачили чужу понівечену машину на березі. Бігом розбудили дільничного, а той сів на велосипед і навідався до Обухівського. Начальник бази, звичайно, впізнав „Ниву” новенького охоронця. І обидва негайно вирішили перевірити, чи на місці потерпілий.

Побачивши його, обидва зрозуміли — розбита машина для Мельника навряд чи стане новиною. Помилилися: Віталій якось не надав значення тому, що „Нива” лишилася на місці сутички. Вірніше, в нього стрельнуло в голові — а як же „тачка”! Тільки чомусь він вирішив, що нападники заберуть її в якості бойового трофею.

Коли Обухівський з дільничним провели його до того місця, де хлопці знайшли машину, Мельник, побачивши залишки свого авта, швиденько прокрутив ситуацію в голові і відразу зрозумів — має справу якщо не з професіоналами, то явно не ідіотами. В усякому разі, Лютий, на практиці знайомий з застосуванням статей кримінального кодексу до громадян, знав, що робить. Пацани могли забрати „Ниву” собі. Але навіть якби вони покаталися і кинули її десь при дорозі, в салоні та на „бублику” все одно б лишилися їхні „пальці”. Отже, факт незаконного заволодіння чужим транспортом. Тобто, вже стаття на рівному місці. До того ж вони ще не знають точно, з ким мали справу. Чоловік, на кого вони напали, запросто міг упізнати їх і написати заяву. Для ментів раніше судимий Юра Лютик, який знову попався — цінна знахідка. Напад із завданням тілесних ушкоджень — раз, викрадення машини — два. До того ж де гарантія, що потерпілий не заявить про зникнення енної суми в доларах США. Тут уже збройне пограбування, причому Лютого, як раніше судимого, зроблять ватажком банди і розкрутять так, що мало не буде.

Тому найкращий вихід — не чіпати авто. Тоді нехай собі терпило пише хоч десять заяв: у нього немає доказів. Ясно, Лютий теоретично може організувати напад на людину. Тільки все це, громадяни судді, слова. Мало кого він там у темряві бачив! Це не підстава для того, аби хапати перших-ліпших пацанів, до того ж — призовного віку.

І вони обмежилися тим, що вимістили на машині ту лють, яку не встигли до кінця вимістити на її хазяїнові. Потрощили скло. Розпороли сидіння та обшивку всередині. Попроколювали колеса. Вирвали з м’ясом дротики запалювання. Кудись викинули ключі, їх Шульга так і залишив у машині, коли виходив. Розгатили панель з приладами. А саму „Ниву” перекинули на бік. Якщо вона і підлягала ремонту, то за такі гроші легше купити нове авто.

До того ж, машина не Мельника — казенна. Хоча Обухівському і дільничному з Козубів про це навряд чи треба знати.

Так само Віталій не збирався їм казати про мобільник, так само виділений Зарубою для роботи. Телефон лежав у кишені куртки-штормівки, в якій Мельник стрибнув у воду і яку скинув, борючись із течією та виром. Він узагалі поки що не збирався казати їм, що знає своїх кривдників. Бо, як він логічно пояснив учора Ользі, відразу виникне маса непотрібних запитань, і на них доведеться давати логічні відповіді. Аби пацани не чіпали машини, вчорашню нічну пригоду можна було реально спустити на гальмах. Тепер доведеться якось викручуватися.

Правда, була ще одна неприємна і небезпечна обставина. Четвірка під проводом Юри Лютого тепер була озброєна не лише ножиками, металевими прутами та шматками ланцюга. На руках у групи був ствол — його, Віталія Мельника, пістолет. Вогнепальна зброя, на яку в нього не було жодних документів. Як колишніх опер-убійник і просто як доросла розумна адекватна людина від не мав права приховувати від представника місцевої влади такий факт. Рано чи пізно пістолет вистрілить, і це буде на його, Віталія Мельника, совісті. Але, знову ж таки, тоді доведеться пояснювати речі, яких він поки що не мав права пояснювати стороннім.