Темна вода - Страница 2

Коли човен гойднувся втретє, Коцюба завмер. Тепер до нього дійшло — це йому не здалося і не він сам розгойдує його. Глянув на воду, але нічого не побачив. Вона, як завжди в затоні, була тихою і темною, аж до чорноти. Лише хлюпнуло щось тихенько — і знову тиша. Лише дзижчання комарів дратує вуха.

Гумового дна човна знову щось торкнулося. Цього разу Гриша точно відчув — внизу, під водою, щось є. І це загадкове „щось” плаває кругами довкола його човна.

Враз пригадалися всі чутки, плітки та дурні бабські розмови. Тільки вони вже не видавалися рибалці зовсім пустими і безглуздими. Смикнувши спінінг, спробував відчепити гачок, але той тримав міцно. Під човном знову щось пропливло, і Коцюба, ковзнувши рукою в кишеню брезентової штормівки, витягнув складного ножа. Мить — і гостре лезо перетнуло волосінь. Бог із нею, із блешнею.

Стиснувши весла в руках, Коцюба відчайдушно почав гребти до берега. Через латаття не пробитися, заплутаєшся, тому він спрямував човна в обхід, до найбільш крутого краю рятівною твердої землі. Гриша не хотів признаватися собі в тому, що йому страшно.

Але йому таки стало страшно.

Щось знову чиркнуло по дну човна, і рибалка буквально сідницями відчув — це „щось” досить велике. А головне — навряд чи схоже на рибу. Ось коли жах охопив його остаточно. Він почав відчайдушно працювати руками, вигрібаючи до берега з останніх сил.

Човна щось сильно штовхнуло знизу.

Досить було одного такого поштовху, аби човник перекинувся і рибалка опинився у воді. Важкі гумові чоботи і штормівка відразу потягнули вниз. Гриша спробував скинути верхній одяг, одночасно борсаючись, бризкаючи довкола себе і молотячи руками. Кричати не міг — подих перехопило. Він тільки розкривав рота, як щойно зловлена риба.

Щось схопило його знизу за ноги і потягнуло на дно. Щось сильне і дійсно не схоже на рибу. Його тримали руки, людські руки... а може, вже давно не людські.

Вони були холодні, бридкі і чіпкі.

Останнє, що відчув Коцюба, занурившись у воду з головою — це міцні слизькі  пальці на своїй шиї. А потім у очах стало темно, бо темна вода поглинула його.

Назавжди.

Після небувалої навіть для серпня спеки потрапити в офіс, де тихо гуде кондиціонер, хто завгодно вважатиме за щастя.

— Ви знаєте щось про перспективи розвитку туризму в Україні?

Мельник мовчки похитав головою. Дивний якійсь чоловік. Запросив на розмову, хоче запропонувати роботу, а сам замість предметної бесіди розвалився на м’якому шкірному стільці і триндить про якійсь туризм, до перспектив розвитку якого він, Віталик Мельник, ставиться зі злочинною байдужістю. Мабуть, це дуже важливо — розвивати туризм в Україні. Тільки колишній офіцер міліції, колишній опер Деснянського райвідділу міста Чернігова, від цього далекий.

Він не був серед кращих оперів. Не хапав зірок із неба. На ньому так само, як на інших, висіла хрінова гора „глухарів”. Він міг заплющити очі на якісь дрібні грішки своїх підопічних, по ходу вербуючи їх у стукачі. Користі від більшості завербованих не було зовсім. Навпаки — геморою більше. Попадеться наркоша на банальній квартирній крадіжці, відразу заявляє: працюю, мовляв, із громадянином капітаном Мельником Віталієм Вадимовичем, даю цінну інформацію, мене ніззя в камеру. Зітхаючи і матюкаючись, Мельник відмазував свого „позаштатного співробітника”, розпивав із тим, із ким треба, кілька пляшок, відписував справу і стоїчно вислуховував скарги на себе від терпил. А в своїй особі — на всю українську міліцію, яка працювати не вміє і не хоче.

Так усі робили. Так усі працювали. Так усі жили. Тільки прийшла нова влада і помінявся міліцейський міністр, відразу почалася боротьба за чистоту рядів та виявлення „перевертнів у погонах”. Місцеве начальство могло полетіти все — дуже багато чого за ними числиться, в тому числі — незаконні арешти активістів антикучмівського руху. Мельник міг точно назвати прізвища тих своїх безпосередніх начальників, хто дав „добро” на підкидання їм наркоти та стволів. Він до цього причетний не був, та й від нього не вимагали брати участь у політичних іграх. Більш надійні люди були для таких випадків у чернігівської міліції.

Тільки все повернулося не так, як думав Мельник. Коли начальство реальну загрозу для себе відчуло, воно вирішило, аби в своїх кріслах утриматися, відігратися на підлеглих. Знайти нечистих на руку правоохоронців серед оперативного складу і кинути їх у апарат по чистці рядів. Мовляв, своїми силами порядки наводимо в своїй парафії.

Мельник вилетів із міліції під цю кампанію одним із перших. Скарг на нього дуже багато, процент розкриття стабільно невисокий, знову ж таки — „глухарів” багато. А скільки справ безпідставно списано? А скількох потенційних злочинців він відмазував? Коротше, викликали Мельника в кабінет і сказали: або ти сам ідеш, за власним бажанням, і з органів тебе звільняють тихо, чи буде показове звільнення. Тоді важче буде. Чорт смикнув Мельника залупнутися. Результат — вилетів з міліції з тріском, навіть у газетних статтях його прізвище та прізвище ще кількох залупастих колишніх оперів згадали всує. Ось, мовляв, ганьба української міліції.

Нічого, обійшлося. Спочатку запросили охороняти автостоянку, потім — приватне підприємство, потім — базар. Ніде колишній опер довго не протримався. Не виганяли — сам ішов. Бо не звик, не в його натурі сидіти добу через троє на стільці, пити чай і дивитися різну муру по телеку, час від часу не пускаючи когось на ввірену йому територію і пропускаючи після того, як йому передзвонять з кабінету.

Але хоча і не міг він приборкати свою натуру, грошей від цього більше не ставало. Тому коли йому подзвонив один знайомий і сказав, що один багатий дядя хоче взяти на роботу колишніх ментів, чоловіків віком тридцять — тридцять п’ять років із досвідом оперативної роботи не менше семи — десяти років, він знизав плечима і подзвонив по номеру, який продиктував приятель.

Тепер він сидить у офісі Павла Павловича Заруби і слухає лекцію про проблеми розвитку туристичного бізнесу в Україні. Поки що — зовсім йому не цікаву.

А Заруба говорить — чисто солов’єм заливається.

— Розумієте, наші люди мало того, що не знають рідного краю. Бог із ним, із краєзнавством. Інша річ, що вони перестали серед наших красот відпочивати і, відповідно, перестали вкладати гроші в економіку своєї держави. Розумієте мене?

Мельник знову обмежився кивком.

— Візьміть нашу Чернігівщину. Розробити тут маршрут, побудувати інфраструктуру, не пошкодувати грошей на рекламу — і можна піднімати гроші, які буквально валяються під ногами. Це в мене, звичайно, в планах є, але найбільш реальна перспектива — не стільки туризм, скільки відпочинок. А коли з відпочинком вирішимо і сюди, на береги Десни, почнуть приїздити спочатку з регіону, потім — із Києва, далі — із Західної України, і нарешті — зі Східної Європи, можна подумати і про те, чим відпочивальників зайняти. Тут я знову підніму питання про створення туристичного маршруту і повірте — знайду інвестора. Люди приїдуть на Десну купатися і засмагати, а ми їм тут екскурсію до стародавнього Батурина, гетьманської столиці. Чи, скажімо, Ніжина — там хто тільки не вчився у місцевій гімназії вищих наук. А наш Новгород-Сіверський це ж взагалі перлина, я вам скажу. Ви там були?

— Був. Виїздили на затримання одного типа. Там же кордон поряд, ну він і хотів через кордон драпонути.

— Що за тим?

— Якщо вам цікаво — убивця. Пограбування з убивством.

— Ну, то таке... Ви ж там по справах були, не відпочивали...

— Там особливо ніде. Генделики — суцільні гадючники.

— О! — Заруба підніс пальця до стелі. — Бачите — інфраструктури нема. Але я вам морочу голову, так відчуваю. Тому давайте ближче до інших справ.

— Хотілося б ближче.

— Розумію вашу нетерплячку. Тільки змушений просити вас послухати мене ще трохи. Я хочу, аби суть проблеми, яку я намагаюся вирішити, стала зрозумілою вам у повному обсязі. Так би мовити, всебічно і глибинно.