Темна вода - Страница 10

— Обережно, розетка там іскрить, — Обухівський відчинив невеличкий навісний замок. — І бажано не курити всередині. Бо пропалиш матрац, а в на їх поки мало.

— Поміняти розетку не додумалися?

— Для чого? Там же не живе ніхто ніколи, я ж казав тобі!

Мельник зазирнув усередину. Голі стіни, дві койки з панцерними сітками, стоять біля стін одна навпроти одної. Дерев’яна поличка, на ній — чайник, каструля, два полумиски, в одному з них — дві ложки і дві виделки. Два емальованих кухлі. Все на вигляд дуже старе. Відразу при вході біля розетки — холодильник „Кристал”.

— Працює? — кивнув на нього Віталій.

— Якщо ти його не уграєш, — Обухівський обережно всунув штепсель у розетку, холодильник сильно загудів, здавалося — зараз випустить жмут вогню з сопла і полетить, проваливши фанерний дах. — Білизну отримаєш у мене. До речі, поки що білизна — тільки для персоналу. Твій хазяїн обіцяє видавати з часом кожному, чистий тобі готель... Цей раз народ іще обходиться своїми простирадлами.

— Н-да, зі зручностями не густо, — слово „хазяїн” Мельник пропустив крізь вуха, розуміючи — Обухівський хотів його вкусити.

— А ти, як я розумію, не відпочивати збираєшся, а нас усіх тут невідомо від кого охороняти. Ніколи охорони не було, скільки себе пам’ятаю, і тут — нате вам, жопо, Новий рік...

Мельник відчував — із цим аборигеном йому треба поговорити. Але — не тут і не тепер. Взагалі треба роздивитися, що тут до чого, і виходячи з цього запитувати. Тому він вирішив поки помовчати. А Обухівського, видно, це влаштовувало.

Він полежав горілиць майже годину, але в голову не приходило жодних думок. Такого він за собою помічав не часто. Невміння відключатися повністю і тримати голову порожньою й чистою Мельник вважав то своїм недоліком, то — чеснотою. Все залежало від конкретних обставин. А в цьому куточку природи в голові наче протяг гуляє — всі ідеї, міркування та просто думки ніби видуло.

Ось, мабуть, одна з причин, чому народ сюди валом валить. Хоча тут смердючі сортири на вулиці, один на всіх рукомийник, оси вдень, хмари комарів вечорами, спартанські умови проживання і не надто привітний начальник бази. Ну, останнє може бути виставою, розіграною персонально для нього, небажаної особи. Але то не рахується. Головне — тут, видно, атмосфера не спонукає ні до чого, окрім відпочинку з порожньою головою. Шульга міг із ким завгодно битися об заклад, що про таке мріє дві третини населення земної кулі.

Правда, аж так глобально він ще ніколи не мислив.

Тому рвучко підвівся, скинув джинси, шкарпетки, білу футболку, кросівки, провів себе по боках. Н-да, за місяці вимушеного безробіття чи сидячої роботи встиг набрати трошки жирку в боки. З рештою, сила справжнього мужика не в боках. Перевдягнувся в новенькі сині плавки, шорти-„бермуди”, розцяцьковану всіма кольорами райдуги безрукавку. На голову — бейсболку, на ніс — темні окуляри, до рота — цигарку. Тепер він мало чим відрізнявся від пересічного відпочивальника. Хіба шкіра молочного кольору. Але це не на довго — сонце вже пекло немилосердно.

Так. Пора обстежити ввірену територію.

Мельник кілька хвилин вагався, дивлячись на свою сумку, але тут без варіантів: заховати пістолет на собі нема куди. Тому, зітхнувши, ризикнув залишити його на дні сумки. Зачинив будиночок, вірячи, що ніхто не ризикне ритися в його речах за його відсутності. Глянув на годинник — половина дванадцятої.

Пішов.

Територія бази відпочинку „Метеор” виявилася не дуже великою. Півсотні різних за розміром, але зроблених, мабуть, із однієї партії фанерних листів будиночків вишикувалися за квадратно-гніздовим принципом. Більш місткі стояли по один бік широкої стежки, маленькі двомісні, близнюки того, який займав Шульга, займали іншу сторону. Біля кожного вкопані в землю столик і досить широка лавка.

В центрі цього маленького фанерного містечка стояло здоровенне дощате приміщення, схоже на склад якогось інвентарю. Поруч притулилося приміщення поменше — їдальня. Звідти пахло чимось пригорілим, цей запах нагадав Віталію аромати гуртожитку, в якому кілька років прожив, поки не вдалося пробити квартиру як молодожону. Судячи з усього, тутешній харч хоч і входив у вартість путівки, популярністю не користувався. Або, швидше за все, відпочиваючий люд поглинав перше, друге і компот, але зовсім не наїдався. Бо інакше для чого в будиночках стояли холодильники? Адже свого часу за чийсь рахунок було закуплено сюди півсотні „Крісталлов” та „Днєпров”.

Відповідь Мельник знайшов дуже швидко. Трошки далі, фактично за територією бази, примостився звичайнісінький  вагончик. У таких, як правило, живуть будівельники чи вахтовики. На зеленій стіні вагончика білою фарбою було старанно виписано великими буквами, так, аби можна здалеку прочитати:

ПРОДУКТИ. НАПІТКИ. МОРОЖЕНО

Відчинені двері гостинно запрошували зайти. Біля них навіть кучкувалися мужики, тримаючи  руках пластикові літрові пляшки з пивом. Мельник пройшов повз них, подолав три сходинки, ступив усередину.

Задуха всередині стояла сильніша, ніж надворі. Вірніше, не спека — задуха. Сонце вже встигло напекти дах, і Віталій здивувався, як тут витримує огрядна молодиця в блакитному купальнику і в рожевому парео, пов’язаному довкола потужних стегон. Тим не менше, відразу при вході стояла прямокутна холодильна камера, наполовину заповнена морозивом. А за імпровізованим прилавком гудів традиційний старенький холодильник.

На поличках за спиною продавщиці стояли товари першої необхідності: чіпси, солоні горішки, бульйонні кубики, „Мівіна”, жуйка, льодяники-шипучки, рибні та м’ясні консерви, горілка, коньяк, пиво, мінералка та лимонад. Із голоду та спраги, принаймні, не помреш.

Молодиця подивилася на Мельника байдужим поглядом і запитала:

— Ну?

— Що — „ну”?

— Ну — значить, слухаю вас, — вона вимовляла „л” м’яко, як це часто роблять по селах, до того ж трошки гугнявила. Підійшовши ближче, Шульга і з такої відстані не міг точно визначити, скільки їй повних років.

— Та я поки що подивитися зайшов.

— Телевізор дивитися треба, — відрубала продавщиця, але в погляді майнуло зацікавлення. Видно, так вона дивиться на всіх, хто заходить до неї вперше.

— У мене нема, — не знайшов іншої відповіді Мельник.

— Так і в мене тута нема! — розвела руками вона. — Дивитися нічого, отак.

Поки Віталій думав, що сказати, всередину зайшли двоє міцно засмаглих хлопців років по тридцять, у самих лише плавках і панамках. Трохи відсторонивши Мельника, вони розташувалися біля прилавку, наче в себе вдома.

— Людочко, ми знову прийшли, — повідомив один.

— Ага, це ми знову, — вставив інший. При цьому обидва синхронно реготнули. Могутня Люда перевела байдужий погляд із одного на другого.

— Ну?

— Так той... ще по чашечці б нам.

— Точно? — перепитала Люда.

— Заочно! — той, котрий стояв ближче, знову реготнув.

Молодиця не звернула уваги на його репліку, мовчки простягнула руку, прочинила дверцята холодильника, видобула з його надр почату пляшку горілки. Тим часом хлопці вже озброїлися порцеляновими чайними чашками з відбитими вушками, що притулилися с краю прилавка. Люда передала пляшку їм. Один швидко розлив, міряючи на око, а швидше за все — на „буль-буль”, вони миттю перехилили вміст чашок, видихнули. Тільки тепер Мельник помітив — один із приятелів тримав у руці невеличке яблуко. Хлопці по черзі гризнули, повернули пляшку Люді і вийшли, не озираючись і коротко подякувавши. Молодиця повернула пляшку назад і знову запитально глипнула на Віталія.

— Так що?

— Гм... А це всім можна?

— Можна, — кивнула вона.

— Тоді давайте для першого разу сто грамів того ж самого.

— Розливу нема, — почулося у відповідь. — На „Аврорі”.

— На якій „Аврорі”?

— Там, на пляжі. Не були?

— Взагалі я щойно приїхав... А ось тут люди щойно...

— То їхня. Купляють тута, я в холодильник ставлю. Це вони так від жінок ховаються. В мене таких клієнтів повно. Чого — я до десятої вечора, встигають усе. Наче не п’ють — а цілий день п’яні.