Таeмниця жовтоi валiзи - Страница 33

Новий голова Сірко відразу підшукав ключика до Омелька-феномена. Поставив його на баштані сторожем. І йому добре, і люди спокій мають. Омелько ж собі цілісінькі дні про щось мізкує та й помаленьку сторожує. І все було б добре, якби не оті тарандули.

А почалася ця історія так. Якоїсь ночі хтось із старохлівців бачив, що за селом, десь у районі баштану, щось світилось. Ніби комета впала. Зранку голова поїхав довідатись, що там діється. Аж глянь, а баштана катма. Бігом до куреня. Омелько ще спав.

— Сякий-такий, де кавуни подів? — до нього.

Той довго прочумувався, поки второпав, чого від нього хочуть.

— І здались вам оті кавуни, — бурчав Омелько, вилазячи навкарачки з куреня, заразом протираючи руками заспані очі, — краще погляньте, що я для наших механізаторів дістав, — і він махнув рукою в бік двох яворів. Сірко глянув і мало не зомлів. Неподалік височіла ціла гора найрізноманітніших запчастин до колгоспної техніки. Чого там тільки не було! Аж за серце взявся бідолаха.

— Де ж це ти… — тільки й спромігся видушити з себе голова.

— То тарандули, — із загадковим виразом на обличчі відповів Омелько.

…Тої ночі прокинувся Омелько від якогось шуму. Виповз із куреня і… остовпів. На баштані вештались якісь дивні створіння і щось шукали.

— Гей, ви, чого вам тут треба? — загукав до них Омелько. — Ви що, не бачите, що це колгоспна ділянка?

Одна з істот повільно розтулила свого жаб’ячого рота?

— Що значить — колгоспна? Не розумію, що ти хочеш цим сказати? — прогугнявила потвора.

Була вона якась зелена, із витрішкуватими, завбільшки із добряче блюдце, очима і широченним, аж до самісіньких вух, ротом. Вуха теж були якісь незвичні — еліпсовидної форми, відстовбурчені, вони чуйно реагували на будь-який шум, обертаючись навколо своєї осі. Омелько витріщився на невідомих істот і смикнув себе за вуса, однак привиди не зникали. “Тут щось не те”, — подумав він і знову перейшов у наступ:

— Ви що, гадаєте, Омелько — цілковитий дурень, і вам усе те безкарно минеться?

Істота, похитуючись на своїх тонких ногах, підійшла до Омелька і простягла йому кавун.

— Невже тобі жаль оцього? Омелько аж підскочив.

— Жаль? — скипів він. — Чи ви думаєте, що говорите? І взагалі, хто ви такі?

— Ми — тарандули, — гордовито мовила істота.

Решта “зелених”, як устиг охрестити їх про себе Омелько, теж обернулися, зачувши це слово, але, не побачивши нічого підозрілого, знов узялись до роботи. їх, здавалося, зовсім не цікавила ця розмова.

— Подумаєш, тарандули! — Омелько знизав плечима.

Зелена істота ображено, як здалося Омелькові, кліпнула своїми баньками:

— Ми прилетіли звідтам! — рукою тицьнула кудись у небо, і Омелько мимоволі подивився у чорну безодню, всіяну зорями.

— Але ж це не дає вам ніякого права грабувати колгоспне добро, — мовив Омелько.

— Не хвилюйся. Ми тобі сторицею повернемо все, що візьмемо. Нам треба тільки заправитися перед останнім перельотом. Ми летимо з самісінького краю галактики і вже добряче потомились. Та ще, як на зло, вийшла з ладу наша енергосистема, і ми змушені були зробити тут посадку.

— І для цього вам треба їсти кавуни? — він показав на страхопудало, що тримало в руці добрячого кавуна.

А воно, кляте, ніби задоволене з того, що його нарешті зрозуміли, із цілком незворушною міною проковтнуло кавун. Омелько аж затрусився: ці ж нахаби отак запросто зжеруть усенький баштан! Аж тут істота раптом стала промінитися блідо-рожевим сяйвом, затим злетіла в повітря і зробила кілька віражів. Тоді приземлилась і почала обтрушуватись. З її тіла почали відпадати, немов луска, шестерні, фланці, гайки, шайби… Незабаром їх височіла вже чимала купа. Затинаючись, Омелько проказав:

— А що ви зробите з оцим? — він тицьнув на залізяччя,

Тарандула нерозуміюче знизала плечима.

— І отак може кожен із вас? — Омелько пожвавішав.

— Пхе, — презирливо прогугнявила тарандула. — Із кожним проковтнутим нами кавуном ця купа зростатиме в геометричній прогресії.

І тут Омелькові сяйнула геніальна думка. Він почухав п’ятірнею потилицю і мовив:

— Слухайте, як вас там, тарандули, чи що! А коли я полагоджу вам енергосистему, ви мені залишите оцей металобрухт? Замість кавунів?

— А хіба ти можеш це зробити? — запищали вражені тарандули. Ми згодні, але щоб без обману.

— Ще б пак! — Задоволений Омелько потирав руки і вже прикидав собі, яка то вигода буде колгоспові та всій його машинерії. Дивись, ще і його згадають нарешті добрим словом!

Він притяг із куреня торбу із найрізноманітнішим інструментом і взявся до діла. Пришельці, нетерпляче тупцяючи, стали в чергу. А коли Омелько скінчив, на радощах закружляли в повітрі. Наостанку ще поласували кавунами і залишилися задоволені одне одним. Омелько красненько їм подякував за цінний подарунок. У відповідь тарандули закивали головами, навіщось поплескали себе по кругленьких животиках і запросили до себе в гості. Затим знялися у повітря і незабаром розтанули в темному небі.

Історія з баштаном і запчастинами скінчилась для Омелька досить вдало, навіть щасливо. Окрім подяки, вія ще й премію дістав від колгоспу. Тепер, незважаючи на жінчині протести, взявся будувати фотонний зореліт, щоб таки полетіти до своїх нових знайомих.

Магістр космічної магії та чаклунства Ігнацій Бімбароніус уже давно здобув заслужений авторитет у мешканців Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій. Його фундаментальні дослідження в галузі прикладного застосування окультних наук не раз ставали в пригоді жителям дивовижної Країни Чарівників.

Саме завдяки теоріям Ігнація Бімбароніуса ординарні тетрапоїди вкупі з чотириногими гіпоцефалами перемогли підступного Друмфареса — автора псевдонаукового вчення про абсурдність чаклунства як засобу пізнання.

Після цього випадку дипломований доктор космічної магії Вельдрун із спокійною совістю міг піти на заслужений відпочинок.

Серед інших космічних магів Ігнацій Бімбароніус вигідно вирізнявся непересічними здібностями, і загальновизнані окультні світила пророкували магістрові блискуче майбутнє.

Проте коли Ігнацій Бімбароніус почав вивчати питання психодинаміки чарівництва і впливу її на розвиток іншої цивілізації, то дійшов висновку, що для цього серйозного дослідження самого таланту чарівника замало. Однією чи навіть двома-трьома галактиками тут не обійтись. Треба було негайно ознайомитися з досягненнями спеціалістів-окультистів інших, найвіддалеиіших цивілізацій.

Довідавшись про труднощі, які спіткали молодого мага на чаклунській ниві, Бельдрун вирішив посприяти творчим пориванням Ігнація. Доктор космічного чарівництва подарував магістрові Бімбароніусу підручник чорної магії, який дістався йому у спадок від далекого родича — знаменитого чарівника Мерліна.

Воістину то був легендарний чаклун! Майбутнє було для нього легкодоступне, а от минуле ховалось у непролазних нетрях математичних абстракцій. Коли ж йому треба було потрапити в час, протилежний його нормальному існуванню, він брав спеціальну книгу і читав… Таку літературу друкували в дуже обмеженій кількості в Галактиці. Тому навіть в академічній бібліотеці Країни Чарівників її не було.

За щоденними клопотами доктор Вельдрун спочатку забув про старовинний манускрипт. Але згадавши, подарував унікальний підручник надії Системі Високоіндетермінованих Цивілізацій.

“Incantatoria Magna” — тьмяно блискотіли на обкладинці монографії Мерліна золоті літери. Мова, якою було зроблено напис, у чужопланетян називалася латинською. В перекладі цей напис означав: “Великі закляття”.

“Haere? haere, audi me!”[23] — прочитав він на першій сторінці. І чим більше вчитувався неперевершений поліглот магістр Бімбароніус у незвичайний зміст підручника, тим загадковішою видавалася йому книга.