Таeмниця. Замiсть роману - Страница 16
Припускаю, що того ж вечора ви розпустили більшу частину мішка…
Якби ж то! Ми шляхетно відокремили своє від чужого (свого було жалюгідно мало, всього лише по вісім синіх купюр) і накупили вина. Як це тоді називалося в газетах, до святкового столу. Того ж вечора ми пристойно повечеряли масним узбецьким пловом та ще маснішою памірською шурпою і до непристойності мало захмеліли. Помилка крилася, вочевидь, не тільки в масній їжі, але і в тому, що вина ми набрали не міцного, а столового. Останню пляшку ми навіть вилили в чайник, розігріли і щедро змішали з цигарковим попелом. Начебто вино з попелом мало чудодійно позривати наші голови з пліч. Ефект виявився нікчемним. Ми насьорбалися теплої попелястої гидоти, раніше званої закарпатським ркацителі, і, так нічого й не доп’явши, повалилися спати. Хтось лише заїкнувся на тему дівчаток, але був одностайно посланий – які ще дівчатка на тверезу голову?
Тобто як – жодних еротичних поривів?
З цим було нев’їбенно складно. Розумієш, це був дуже нелегкий у житті нашої тодішньої країни час. Ми всі по вуха застрягли в тому жахливо вбогому побуті. Уяви собі – вічно загиджені коридори, сморід від сміттєбаків, умивальників, сральників, металеві солдатські ліжка, сіра дірява білизна, спортивні штани з начосом, халати, курва мама, якісь неоковирні, якісь лікарняні халати! З тих, у яких помирають! І капці, і панталони, і бігуді! Розумієш, до цього слід було звикнути. Щоб уявити собі кохання за таких обставин, слід було пройти певну стадію своєрідного емоційно-естетичного отуплення. І зрадити музику, свою музику, бо ті корови слухали винятково всяке гівно типу «Лєйся, пєсня!» і Деміса Руссоса. Ні, безумовно, там, у тих гуртожитських коридорах, так само траплялися цілком стерпні (або й цілком нестерпні) кралі, але саме вони бували вже переважно зайнятими. Як, наприклад, моя майбутня дружина, про що згодом. До всіх інших категорій мусилося підходити лише під сильним впливом алкогольної анестезії.
Окей, тоді що все-таки з тим кривавим бенкетом?
Не хвилюйся, ситуація поки що під контролем. Наступного дня був вівторок, і це означало, що ми йдемо до школи аж на першу тридцять. У нас п’ять разів на тиждень заняття розпочиналися пополудні, тільки у понеділок – з восьмої ранку. У Поліграфі не вистачало аудиторій, тому заняття відбувалися за змінами. Я кажу до школи, бо так ми цей наш Поліграф переважно називали – школою. Існувала така весела приповідка: по рублю – і в школу не підемо. Існувала ще веселіша: по рублю – і поригаємо. Того ранку так воно і сталося. Рукавішніков (він же Рукав) зранку навів до нас повну кімнату своїх старшаків – курс третій, четвертий, навіть чи не п’ятий, всі такі зарізяки з вусищами, бакенбардами, в джинсі і в тільняшках, абсолютні тобі ветерани недавньої війни у В’єтнамі. Ідея була гуманна: зближення між поколіннями, студентська солідарність, посвячення молодих. Ми й незчулись, як на столі, під столом і всюди по кутах завелися незліченні голови пляшок, і вони впритул витріщились на нас. Що це було – «Гроно Закарпаття»? Зараз уже не згадати… Пам’ятаю лише, як уже десь після другої склянки ми всі затягнулися димом і світ виявився дедалі швидшою каруселлю. Ефективність шмурдяків полягала в тому, що вони коштували небагато, пилися відносно легко і великими дозами, найчастіше повними гранчаками, а вставляли фактично вмить. Краще за мене це може пояснити Індрик – він уміє все обґрунтувати з біохімічної точки зору: процент цукру, спиртові домішки, коефіцієнт засвоєння слизовою, м’якими тканинами, концентрація, консистенція. Пам’ятаю, як Рукав усе бігав і бігав по нові пляшки, чомусь саме він – з дитинства легкоатлет. Пам’ятаю, як о пів на дванадцяту ми всі заревіли старовинну махновську пісню «Любо, братци, любо!». Вона донині для мене одна з улюблених, ця «Любо, братци!», але май на увазі: щойно я почну її співати, це завжди знак, що мені досить. Так уже склалося.
І саме тоді пролилася перша кров?
Ні, що ти. Уяви собі – дванадцята дня, і всі готові, всі – ветерани і молодняк – всі кудись розповзаються, кімнату перетворено на суцільне смердюче звалище: гори недокурків, голова обертом, порожні пляшки, так і хочеться додати – порожні душі. Я лежу на одному з ліжок, я лежу навзнак, щоб не обблюватися, мої молоді очі, очі мої грусниє, втуплені кудись у небо, себто угору, у стелю, у тріщину. І думка в мене всього тільки одна, але вельми суперечлива: от я фактично не стою на ногах, а мені за півгодини треба підвестися і вийти і винести свого крокодила з тисячею чужих рублів і йти цілих 15 хвилин до кінцевої зупинки трамвая, а потім ще їхати 20 хвилин трамваєм, де мене звідусіль затиснуть цілком огидні люди, львів’яни і львів’янки, від яких мене не зможе не зблювати, і вони всі шипітимуть своє такий молодий, а так напившшшя, бо я справді такий молодий (поет!) сімнадцятилітній (поет!) і такий самотній, п’яний, і навіть ще ні з ким у житті (поет!), не цілувався, тож вони запросто вирвуть у мене ті гроші і всю мою душу і радісно порозпихають (поет!) по всіх своїх смердючих кишенях… А мене здадуть на миловарню. З того дня я наче знайшов одне зі своїх сталих положень на цій землі. Я так і бачу себе, як я лежу навзнак, завжди навзнак, лицем до стелі, на десяткові інших ліжок чи просто матраців планети і світу – у 17 років, а потім у 18, коли мою голову крутило в центрифузі, а крізь туман в очах я побачив патлаті обриси Дема, і у 19, коли всі по черзі схилялися наді мною і щось останнє нашіптували, а я лише розпливався дедалі ширшою посмішкою, і у 20, коли в Садового їхав дах і він до крові бив тарілки ребром долоні, і значно пізніше – завжди, коли я вмираю від алкоголю і мене роздирає такий смуток, що… Що я, здається, розумію, що мав на увазі Ґомбрович, пишучи про запах сірки з темного – уявляєш? – абсолютно темного і цілком глухого підвалу.
Про запах сірки не пам’ятаю. Але все-таки чим закінчилася та історія?
Хе, вона ще досить далека від закінчення! Гаразд – пунктиром. Уяви собі, що за якусь годину я таки підводжуся: мене чекають, мене чекають, вони голодні, вони без копійки, я мушу йти. Потім цей неймовірно довгий історичний прохід по Львові. Майорівка, Пагорб Слави, могили радянських воїнів-визволителів. З яким презирством вони на мене дивилися! Сходження по Леніна вниз (ну звичайно, я не сідав до трамвая!), попри танк на постаменті, паралельно до колії, ще нижче, повз будинок, де мешкав з батьками Дябо Липа, далі той кінотеатр – як він там? Згодом я все-таки опинився у трамваї, щоправда, не у двійці, а в сімці, там, навпроти святих Петра і Павла з їхніми безалкогольними німбами. Потім – затемнення. Пам’ятаю лиш те, що різко почало сутеніти, а я кружляв лабіринтовими коридорами Поліграфу чи то в пошуках аудиторії зі своєю групою, чи то невідомо де покинутого дипломата з крокодилячої шкіри (і тисячі чужих рублів у ньому). Якось так виявилося, що його вже зі мною не було. Скільки годин я був у дорозі? Куди мене заносило? Під Оперу? На Янівський цвинтар? На Високий Замок? Останнє було підказкою: Високий Замок. Звідкілясь це вилізло якимось таким двадцять п’ятим кадром. Деякі лекції нам за браком місця читали не у головному корпусі, а в розташованих поблизу школах – 28-й та 19-й. Ця друга стояла на схилі Замкової гори. Я піднявся до неї вже майже витверезілий. Кашельок ілі жизнь – чомусь стукотіло в моїй голові. Порожнеча вечірніх, ледь освітлених сходів і коридорів навіювала екзистенційний жах. На третьому поверсі я пережив трепет дежавю. Мені здалося, наче я вже бував тут сьогодні. Мій нікому не потрібний крокодил дочікувався мене на одному з підвіконників. Скільки часу він так простояв, нікому не видимий у своєму четвертому вимірі? Кашельок ілі жизнь, видихнув я і відкрив його. Бабло виявилося на місці: синя пачка (розпечатана), зелена (неторкнута) і жмуток осінніх рубльовок. Я переможно і дещо знахабніло відчинив двері класу навпроти. Викладачка античної літератури саме заливалася про щит Ахілла. Я, увесь у захоплених спалахах двадцяти п’яти пар очей (герой! герой!), недбало запитав дозволу сісти. «Сідайте, товаришу старосто», – відповіла вона з таким пісним невдоволенням, що я назавжди зрозумів: друзями нам не бути. А я ж міг і з вікна викинутися, Галино Степанівно.