Таeмниця Кутузовського проспекту - Страница 73

— Хто може під’їхати зі мною до Білоруського? — спитав секретарку.

— А ви хто такий?

— З карного розшуку.

— Зверніться завтра, скоро робота закінчується…

— Завтра? А якщо вас сьогодні бандюга пограбує?

— У мене нічого брати.

Нещасна країна, вкотре вже подумав Костенко, нікого ніщо не хвилює, ждуть манни небесної.:. А що вони можуть у цьому затхлому ЖЕКу, заперечив собі Костенко. Якби їм дозволили діяти, підвали освоювати, горища та перші поверхи… Та де там! Вони нічого не можуть без наказу згори, без дозволу десяти інстанцій… На Заході те, що у нас називають ЖЕКом, — дуже багата установа, з комп’ютерами, своїм баром, прекрасними меблями, люди відповідають за житло, що може бути престижнішим! А в нас? Усе проциндримо, навіть тепер, коли бодай щось можна, все одно нікому нічого не можна…

— Послухайте, панночко, — настроївшись на ліниво-байдужний темпоритм секретарки, вів далі Костенко, — ви…

— Я вам не панночка! Ви ж у громадському місці знаходитесь.

— Як накажете до вас звертатися?

— Як усі нормальні! «Жінко»! Ви що, з неба впали?!

Усі нормальні люди звертаються — «жінко», а ви хіба — виняток?!

Костенко важко подивився на неї, відчуваючи, як усередині збурюється шалена лють, але потім помітив її розтоптані туфлі, заштопану спідницю, підпоясану драною пуховою хусткою, спортивну кофту, яка спотворювала й без того жахливу фігуру, і серце його защеміло тужливим, пронизливим болем…

Поплескавши себе по кишенях, він знайшов брудну таблетку валідолу, кинув її під язик і тихо вийшов із затхлого напівпідвалу…

…У відділенні міліції узяв двох співробітників; і оперативник карного розшуку, і співробітник з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією, слава богу, були в цивільному; по дорозі пояснив суть справи; вороток був у шофера, бінокль лежав у чемоданчику Строїлова, у нього там і фотоапарат був, і блокнот, і маленький диктофончик; нещасний хлопець, як він там? — Борисе Михайловичу, а хто в тій квартирі ще був? — спитав Пшонкіна.

— Не пригадую… Начебто нікого… Духами пахло…

— Чоловічими?

— А хіба такі є?

— Є… Картини, фотографії на стінах були?

— Були… Багато…

— Які-небудь запам’яталися?

— Начебто… Стривайте… Картини були старовинні, не російські, з купідончиками… А фото… Там багато танцюристів… У танцюристок… Довгоногі всі, соромітно одягнені, не по-нашому…

Костенко обернувся до оперативника карного розшуку:

— Які тут балерини живуть?

— Зараз запитаємо, — відповів той, — коли дасте трубочку… Нібито тут кілька артистів жило, ми придивлялися, були сигнали, що на них наводки клеїли, але потім як відрізало, ми ще дивувалися — у чому ж справа?

— Чи не живе тут одна якась Ірина Василівна, дівоче прізвище Лазуркіна? Була солісткою балету в ансамблі метрополітену?

Опер посміхнувся:

— Іноземка? Коли не на дачі — живе, я її знаю…

…Вони висадили Пшонкіна коло метро, відкрили чорне парадне, оперативник залишився на сторожі — а то якийсь ентузіаст прибіжить, або, ще гірше, постовий, почнеться скандал, бумагу вимагатимуть, у нас миром розмовляти не вміють, як тільки щось, зразу істерика, громадянська війна, а не розмова; зійшли на запилене горище; Костенко втиснувся в окуляри бінокля, розглядаючи квартири, починаючи з цоколя, — літератор від страху очманів, «четвертий» поверх йому міг приверзтися.

Вікна цоколя були запнуті шторами; на другому з обшарпаної стелі звисала засиджена мухами лампочка; було щось безнадійне в цих старовинних дротах, плетених, як коси, — такі дівчата плели, поки новий фасон не укоротив світ; тепер тільки співаки з косами ходять; боротьба статей — куди там класовій! Меблі в кімнатах були старі, різностильні, стіл без скатерті, попалений утюгом, чи не швачка живе? Убогість, трущоби! У сусідній квартирі кімнати були заставлені м’якими кріслами, невеличка жінка в довгому халаті, обшитому хутром, сиділа проти величезного екрана дивовижного телевізора; на одній сходовій клітці дві долі; розбите суспільство! На третьому поверсі у правій від прольоту квартирі робили ремонт; три маляри сиділи на перевернутих відрах, диміли цигарками й випивали по чарчині; на підлозі, застеленій газетами, стояла пляшка, лежала хлібина, три огірки й кілька плавлених сирків; жінка в робі змивала старі шпалери; ми стали суспільством, де працюють лише жінки, подумав Костенко, поки ще працюють; скоро, мабуть, і вони відучаться. «Червоний молот, червоний серп — це наш улюблений герб, хочеш жни, а хочеш куй, все одно одержиш х…»; скільки за цей віршик давали сорокіни? Здається, вісім років каторги; що ж, за правду треба платити…

На четвертому поверсі тільки в двох вікнах горіло світло; було видно багату люстру, рояль і стіл. У другій кімнаті виглядав край тахти; на ній — ноги чоловіка; на туфлях золота пряжечка; такі ж лайкові черевики були на Хрінкові того дня, коли він підійшов до Костенка коло бібліотеки.

На паркеті стояла пляшка «Боржомі» й гофрована тарілочка з холодцем з кулінарії; оце так Лібачов-молодший, оце так пам’ять, га?! Мій пацієнт страшенно любив холодець, голубчику ти мій…

— Дивіться за ним, — Костенко передав бінокль «обехеесівцю» й витяг з кишені фотографію Сорокіна. — На тахті лежить цей чоловік. Я зараз повернуся…

Він не зразу встав; вийняв сигарету, ткнув її в рот, але не прикурив; вогник запальнички ввечері подібний до далекого пострілу: почути — не почуєш, але досвідчене око вмить зніме стеження.

Я вимагатиму від нього свідків, які довели б, що він був з ними в день убивства Миіиані й Людки, думав Костенко, відчуваючи, як дедалі частіше колотиться серце; напевне в нього є вже такі свідки, відповіді заздалегідь зрепетировані, майстер писати сценарії, школа… І я відчалю, бо не буде доказів… А палець Варенова на Людчипому пояску? Викрутиться: «Я з нею спав, роздягав її, поясок знімав, тієї ночі, коли її вбили, гуляв з нею в ресторані, одвіз додому, більше не бачив, не пришивайте мокрухи, я не по цьому ділу». Що далі? Вбивство Строїлова? Ще невідомо, що покаже розтин… Потім, Рудий з кафе «Відпочинок» не був прямо зв’язаний ні з Никодимовим, ні з Вареновим, там довгий ланцюжок… Напад на Пшонкіна? Як такого факту не було… Спроба? Доводьте, «мусори», з шкури вилізай, Костенко! Добре, а показання Дейвіда? А що в них кримінального? Сорокін писав книжку про Зою? Писав, не заперечую, я ж був її слідчим, тепер зрозумів, що служив нелюду, вирішив спокутувати свій гріх, розповісти світові правду… Хто її вбив? Шукайте… А я тут при чому? Не треба застосовувати недозволені методи ведення слідства, засуджено історією… А управління? Група експертів? А він спитає: «Де докази? Записана розмова? Та вона ж склеєна з окремих слів, лажа… Доведіть! Факти на стіл, письмові документи. Та й потім, — запис розмови — не доказ… І кіпо ваше — лайно, йому віри немає, у нас демократія». За ними стоять могутні люди з Системи, будуть вигороджувати, незримо тиснути, впливати, радити, нагадувати про рятівний для них тридцять сьомий рік, настроювати проти слідства юрбу: «Знову міліція починає злочинство»… А хіба мало у нас таких, котрі мріяли б повернутися до злочинства, спитав він себе, щоб розкрити справи й одержувати за це позачергові зірки?! їм аби тільки дозволили, все миттю порозкривають, виб’ють будь-які показання, аж кістки тріщатимуть! «Немає нічого страшнішого за російський бунт, кривавий і безглуздий…» А слідства? Сталінські слідства, які стали звичними? «До бунту тільки ті закликають, кому своя шийка — копійка, а чужа голова не варта й півшага»… А в слідстві? Про Сорокіна вже багато хто дізнався… Кладемо перед ним, — якщо вилучимо, манускрипт про мафію…

А він ліпить: «Йдеться про американців, тут же немає імен, ініціали… Докажіть, що це Росія…» Добре, а різні паспорти? І Вітман, і Айзенберг, і Хрінков. А де ж Сорокін? А він: «Узяв прізвище дружини, хіба це злочин?» Ні, це аж ніяк не злочин. Але чому Хрінков і Вітман? А в нього заготовлено: «Ми — країна, яка не вміє прощати. Із статтею, за якою взяли Сорокіна, він не жив би у Москві, ізгой… Побудуємо правову державу — повернусь до самого себе, Сорокіна…» Звичайно, років два за порушення паспортного режиму можна потягти, але ж тепер паспорти збираються скасувати, вискочить…