Таeмниця Кутузовського проспекту - Страница 59
…Пишучи свій лист Сталіну про «ідеологічних диверсантів» у колгоспах, молодий викладач марксистсько-ленінської теорії прекрасно розумів, що він чинить акт особливий, клятвопорушний, але все, що відбувалося в країні, переконувало. Його, що саме такий вчинок дозволить йому піднятися так, що допомога нещасному народові стане справою реальною, відчутною, авторитетною, а не мітингово-декларативною, марною, що починає набридати людям, стомленим від обіцянок, чвар і безперервної напруженої нестабільності…
І в тридцять першому році, після того як генсек одержав листа від Суслова, досі нікому не відомий викладач марксистської теорії став відповідальним співробітником ЦКК ВКП(б); саме через його руки пройшов розгром групи Рютіна, який вирішив — перший в історії партії — знищити тирана, що захопив владу; саме він у тридцять четвертому році виключав з партії кращих ленінградців, вірних Кірову; саме він готував матеріали на всіх «командирів виробництва», будівників Дніпрогесу, Кузбасу, Сталінградського тракторного, за що й був у тридцять сьомому піднятий до керівництва, а незабаром введений до ЦК та Верховної Ради й направлений першим секретарем Ставропольського крайкому партії — у кабінет людини, котру за тиждень перед тим кинули до камери тортур.
Саме він, Суслов, планував варварське виселення чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців, одержуючи зведення про те, скільки було виловлено тих, хто переховувався від депортації, поставлено під кулемет. Звідти Сталін перекинув його у Вільнюс, тільки-но визволений від окупантів. Там голова Бюро ЦК Литви Суслов провів депортацію двохсот тисяч литовців, насамперед селян; тут у нього стався перший припадок епілепсії; звідси він приїхав до Москви, на Стару площу, ставши секретарем ЦК.
Тут він поринув у кураторство ідеологією, готував розрив з Тіто і, затаївшись, планував вирішальний удар по космополітах, заздалегідь вивчаючи оперативну інформацію у справі єврейських лікарів; Сталін хотів, щоб цей спектакль мав яскраво виражений емоційний відтінок, ніякої двозначності настав час відкрито плювати на всі і всякі єврейські інформаційні агентства США, на які не можна було не зважати в умовах всесоюзного голоду, людоїдства, розрухи — тоді ще Сталін побоювався гніву народного, тепер він переконавсь у тому, що витерплять усе, а вже голод — тим паче, варто лише заздалегідь назвати тих чужих, що в усьому цьому винні…
Суслов правив статтю, написану для «Правды»: «Американська розвідка спрямовувала злочини більшості учасників терористичної групи (Вовсі, Коган, Фельдман, Грінштейн, Етінгер та інші). Цих лікарів-убивць завербувала міжнародна єврейська буржуазно-націоналістична організація «Джойнт», що є філіалом американської розвідки.:. Під час слідства заарештований Вовсі заявив, що він одержав директиву про «знищення керівних кадрів СРСР» через лікаря у Москві Шимеліовича та відомого єврейського буржуазного націоналіста Міхоелса…»
Він же, Суслов, редагував тексти, заготовлені в апараті заступника міністра Рюміна: «Підла рука вбивць та отруювачів обірвала життя товаришів Жданова й Щербакова…
Лікарі-злочинці навмисне ігнорували дані обстеження хворих, ставили їм неправильні діагнози, призначали неправильне, згубне для життя «лікування»…»
Як і тоді, у тридцятому, пишучи листа Сталіну, в якому звинувачував троцькістів та бухарінців в агітації серед селянства проти колгоспів, хоч знав, що проти колгоспів в еміграції уже виступав Троцький, а Бухарін був змушений колгоспи підтримувати — спробуй не підтримай, не на Принцевих островах живеш, а дома, під наглядом ДПУ, — Суслов тепер правив і редагував маячню з якоюсь відчуженою натхненністю, дуже добре знаючи, що Сталін споював Щербакова, а Жданова не пускав у відпустку, навіть коли той же лікар Коган писав про кончу потребу серйозного кардіологічного обстеження «дорогого товариша Жданова»…
Чим більше Суслов узнавав правду, тим натхненніше й настирніше писав брехню, знаходячи в цьому якусь стискаючу серце злість до себе, до свого розтоптаного життя, кинутого на вівтар тієї справи, яка здавалася йому єдиною й головною…
Коли після смерті Сталіна його вивели з Президії ЦК разом з Брежнєвим, коли відчув ватяну стіну відчуження довкола себе, бо на Старій площі всі знали його відданість Сталіну, він пішов ва-банк і попросився на прийом до Хрущова — одразу після промови Малевкова на сесії «Верьховної» (інакше вимовляти не вмів) Ради, що зробила Георгія Максиміліановича найпопулярнішою фігурою в країні.
— Микито Сергійовичу, — сказав він тоді. — Батьківщина віддячить вам за повалення брудного югославського шпигуна Берії, але невже ви не розумієте, що присутність Маленкова в головному кремлівському кабінеті не гарантує нас від небезпеки нового термідора? Він же спить і бачить, щоб прибрати вас, а ніхто, крім мене, не може підготувати матеріали на Маленкова; хочете ви того чи ні, але я — єдиний, хто працював під його безпосереднім керівництвом…
Саме ця розмова змінила долю Суслова — у черговий раз; хоч Хрущов досить довго вагався, чи варто ставити на того, хто виганяв до Сибіру цілі народи, механіка боротьби за владу спонукала його на те, щоб уже в п’ятдесят п’ятому році, коли Маленкова скинули і він став міністром електростанцій, рекомендувати Михайла Андрійовича до складу Президії ЦК.
Саме Суслов виступив на Пленумі проти Маленкова, Молотова й Кагановича, відмежувавшись таким чином від спільного з ними минулого; саме він — через сім років — став ініціатором повалення Хрущова, саме він почав створювати культ Брежнєва — хворий, епілептик, мерзляк, він у вересні вже надівав калоші, шоферові забороняв їздити з дачі на Стару площу швидше, ніж сорок кілометрів на годину; нещасним водіям доводилося тягтися на третій швидкості, надпотужний мотор «ЗІЛа» жер тридцять п’ять літрів бензину на сто кілометрів, у автобазі скрушно хитали головами, особливо після того як усі ланки партапарату почали вивчати нове теоретичне відкриття Леоніда Ілліча про те, що «економіка мусить бути економною»…
До останнього дня. свого він підтримував Лисенка, не дозволяючи зачіпати його в пресі жодним словом; організовував атаку на Дубчека, вторгнення в Чехословаччину; першим проголосував за виселення Сахарова у Горький; вимагав арешту Валенси і дедалі ретельніше калькулював процент інородного елемента в партійному й державному апараті, закриваючи деякі пости навіть для українців: «Там ще не зовсім зжито потяг до Заходу, ставку потрібно робити на уродженців східної частини Росії, згубному впливу Європи туди досить важко досягти…»
Будучи пуританином, він свято визнавав мораль і жив, розуміючи свою трагічну розгубленість: з одного боку, він бачив себе як людину, що знала всю правду про жах колективізації, а з другого — жив і діяв як зрадник цієї правди, який зробив усе, аби ця жахлива правда стала «наклепом, роботою ворогів, зловмисністю опозиції, котра націлила своє жало проти великого марксиста-ленінця нашої епохи…»
Розуміючи, що в ньому поєднуються дві взаємовиключаючі особистості, він шукав виправдання цьому жахливому, роз’їдаючому мозок і серце (атеросклероз почався ще у тридцять сьомому) стану. Він шукав виправдання тому, що з ним сталося, не в самому собі, а в тих об’єктивних причинах, які привели його до цієї трагедії.
Поступово, не відразу, спрокволу в ньому з’явилася тверда схема: так, я пішов на жертву, віддавши на заклання головній справі життя власну моральну цілісність, я мусив пробитися нагору, щоб звідси, з Олімпу, бути по-справжньому корисним нещасному російському народові, що став об’єктом гри в руках членів Політбюро — євреїв (Троцький, Каменєв і Каганович), грузинів (Сталін і Орджонікідзе), українців (Кириченко і Шелест), вірмен (Мікоян), білорусів (Мазуров і Машеров), фіннів (Куусінен), латишів (Пельше).
Він ламав себе, привчаючи — рік за роком — до того, щоб осягнути розумом велику науку чекання; він робив усе, щоб місця білорусів і фінна у Політбюро передали росіянам, вірменина — російськоорієнтованому казаху, латиша — російськоорієнтованому українцю, або ж, іще краще, російсько-українському напівкровці, щоб згодом замінити на чисто російського партійця.