Таeмниця Кутузовського проспекту - Страница 23
Він страшна людина, бо в ньому поєднано розум, садизм, силу й сентиментальність.
— Але ж він мертвий… Так мені сказав Бакаренко, так вважають в чека…
— Це він, — повторив генерал. — У такому не помиляються.
Костенко зразу поліз по сигарети, генерал похитав головою:
— Єдине прохання: якщо можете не курити хоч півгодини — утримайтесь, будь ласка. Я вас більше як тридцять хвилин не затримаю… Деякі психологічні риси до портрета цього ката допоможуть вам намалювати образ злочинця…
— Так, так, звичайно, — сказав Костенко. — Коли стане невтерпець, вийду на сходи й там покурю.
— Ви дуже люб’язні, дякую вам. Отже, Сорокін… Знаєте, з чого почалася наша з ним співбесіда? З побоїв? Нічого подібного. З мук безсонням? Це — потім. З лампи в очі? Також — після… Він почав працювати зі мною, зачитуючи уривки з книжки «Історія царських тюрем»… Так, так, саме з цього… Я процитую по пам’яті ряд пасажів, коли хочете… Ще наприкінці вісімнадцятого століття, втовкмачував мені Сорокін, було прийнято інструкцію, за якою секретні арештанти доставлялися в острог глупої ночі — він багатозначно подивився на мене тоді, — і тюремному офіцерові нема діла ні до імені, ні до злочину секретного в’язня… Тоді ж придумали арештантів заштовхувати на ніч у довбані колодки — щоб зробити втечу неможливою… Він прочитав також, що на спійману поліцією людину, яку ще не судили, часто невинну, в повіті — за наказом не тільки справника, а й чергового судового писаря — надівали рогатки на шию або ж приковували ланцюгом до стільця, здебільшого до дубового, так що арештант і кроку ступити не міг… А ще Сорокін зачитав мені про те, як розгромили Запорізьку Січ і останнього кошового Петра Калнишевського кинули до Соловецької катівні, ув’язнили в башту, й помер він там у віці ста дванадцяти років — без права побачень і листування, живий труп… Отак… Посміявшись, пускаючи мені тютюновий дим в обличчя, — генерал якось дивно усміхнувся, глянувши на сигарети Костенка, що лежали на столі, — тільки він папіроси курив, «Герцеговину Флор», Сорокін закінчив читання уривків з праці Гарнета висновком: «Ми нічого нового не винайшли, дотримуємось того, що було в державі споконвічно… Ми не поспішаємо, час для нас не існує, ми його регулюємо, він не обмежує нас своїми рамками… Можемо ждати скільки завгодно, поки ви наважитесь вишкребтися, облегшити себе щиросердними показаннями, тільки це може зберегти вам життя». Це було, хочу нагадати, у сорок восьмому році, тут, у цьому місті, за три кілометри звідси, на Луб’янці… Я готовий відповідати на ваші запитання, Владиславе Романовичу… Я — єдиний, хто вижив і пам’ятає його обличчя — до найменшої зморшки, до шрамика на брові, до манери розмовляти, думати, до виразу його очей, коли він уперше вдарив мене резиновим кийком — згори вниз, з відтяжкою… нижче пояса… Ви не можете уявити собі його очей, коли він зазирав мені в обличчя, після того як я прийшов до пам’яті після больового шоку… В його очах стояли сльози, на губах тремтіла істерична усмішка, але часом обличчя завмирало, і він не міг стримати оскалу… Так, так, він якось не по-людськи скалив зуби, мені навіть здалося тоді, що в нього ростуть різці, наче у вампіра, перед тим, як накинутися на жертву…
— У нього справді досить помітні різці, — сказав Костенко. — Скільки йому тоді було років?
— Запитайте комітет, — порадив Строїлов. — Я можу відповісти досить приблизно… Років двадцять сім, не більше…
— Отже, зараз йому під сімдесят? — Костенко здивувався. — Він виглядає значно молодшим… Яке в нього було тоді звання?
— Він допитував мене у цивільному… Незручно бити, коли ти під погонами…
— Коли закінчилася війна — якщо він почав роботу з вами у двадцять сім, — йому було двадцять чотири?
— Ну то й що? Олександр Ісаєвич Солженіцин був капітаном, коли його схопили, і було йому тоді трохи більше як двадцять…
Строїлов-молодший прийшов з підносом, на якому стояли три чашечки кави:
— Я вже подзвонив до чекістів, — сказав він, — і мені пояснили, що після того як вивели з Політбюро Молотова і Кагановича з Маленковим, Микита Сергійович дав усне розпорядження — «почистити архіви»… Іван Сєров почистив досить круто, особливо московські, львівські та київські сховища…
— Я зобов’язаний дати свідчення, Владиславе Романовичу, — вів далі Строїлов-старший. — Я — єдиний свідок звірств Сорокіна… Всі інші — уже на тому світі… А мені — вісімдесят дев’ять, з вашого дозволу.
— Треба подзвонити в прокуратуру, — сказав Костенко.
— Але ж прокурор спитає, хто показав мені ваш фоторобот? Це ж поки що зберігається у вашій справі, отже, секретне. Ось чому я хотів, щоб ми обговорили ситуацію разом… У мене вже було три інфаркти… Зафіксованих…
— Якщо ми… Якщо ви, — Костенко обернувся до капітана, — звернетесь до начальства з проханням опублікувати в газетах фоторобот? Пройде?
Строїлов-молодший заперечливо похитав головою:
— Які підстави? Справу проти Хріна ще не порушено… Докази побічні… Прокуратура нас потопче…
— Мене трохи лякає, — зітхнув Володимир Іванович, — що ви хочете боротися з фашизмом методами міцної парламентської демократії… А нашій демократії усього лише кілька років, а парламентській і року немає… Глядіть, не скрутили б вам шию… Фашизм сильний єдністю, а ви одне з одним порозумітися не можете… До речі, це традиційно: праві у нас завжди були єдині, кодло, а ліберальні інтелектуали дерли один одного за чуба, от їх по одному й клацали…
— Вихід є, — сказав Костенко. — Або Ваню Варравіна я до вас пришлю, бойовий репортер, славний хлопець, на ти, або письменника Дмитра Степанова… Це буде документ… Це друкувати треба в газеті… Ви готові розповісти детально про систему тортур, яким вас піддавав Хрін… Сорокін?
— Звичайно, — відповів генерал, — Він і струмом мене допитував, чомусь пристрасть у нього була до статевих органів, струм через них пропускав… І бив дубинкою по шиї — так, що очі вивалювались, язик ставав величезним, як шматок вареного м’яса… Ніяких слідів на тілі, дуже обдумано працював… І найголовніше — через день після того як Андрій узяв вашу справу, пізно ввечері пролунав дзвінок… І мені сказали ось що… Цитую дослівно: «Якщо пікнеш, хоч слово, твій син ніколи не стане майором… Похорон за твій рахунок»… Можу засвідчити під присягою: дзвонив Сорокін.
— Саме тому, — додав капітан, — я виступив проти того, щоб вас, Владиславе Романовичу, включили в групу… Я хочу, щоб ви були вільні у виборі форм і методів того пошуку, який ви вели до мене…
Генерал заходився піднімати себе з стільця — так само по частинах, як і сідав, і закінчив:
— Щоб ви обидва точніше збагнули Сорокіна: він був неймовірно винахідливий у психологічному натиску: одного разу викликав мене, поклав на стіл його фотографію, — Строїлов кивнув на сина, — крихітка ще, сіренький, немов старичок, і каже: «Від тебе залежить, позбавимо ми виродка прізвища і ти втратиш дитину, якщо не шльопнуть зразу, чи залишимо його Строїловим, вирішуй». Під час блокади я втратив сім’ю… Всю… Без винятку… На Смоленщині село спалили німці. Строїлових розстріляли карателі… Один як билина в полі… А кожну людину зв’язують зі світом — тобто з пам’яттю поколінь — кровні зв’язки, від цього не втечеш… І знову згадую очі його… Я часом ставився до нього, як ботанік до мурахи, я його аналізував… Погодьтеся, явище: кат під радянськими погонами і з тією ж партійною книжкою, що в мене… Правда, в камері мені розповідали, як слідчі-комсомольці били першого головнокомандуючого революції Миколу Криленка… Калошами по лобі, а йому було за п’ятдесят… Якщо фальшивий суд над Промпартією був політичною постановкою, спрямованою проти академіків, проти тих, хто групувався навколо Бухаріна, то тортури тридцятих років позначені печаттю звірства нового Хама проти апостолів революції, ера вседозволеності… Невже найважливіше — назвати ворога? Невже ми з готовністю повіримо в те, що вчорашній друг — це ворог, аби лише обвинуватили з амвона? Невже в нас приховане щось непізнанне й страшне, незнищенно й погрозливо затаєне в кожному, готове виплеснутися жахом у будь-яку мить, аби тільки знову пророкотали згори — «ату»?!