Таeмничий острiв - Страница 9

Пенкроф заклопотано став шукати у куртці коробку сірників, з якими, як запеклий курець, ніколи не розлучався.

У куртці їх не знайшлося. Тоді він почав порпатися в кишенях штанів і, приголомшений, переконався, що й там їх немає.

– От халепа, справжня біда, – пробурмотів Пенкроф, дивлячись на Герберта. – Очевидно, коробка сірників випала у мене з кишені, і я навіть не відчув цього. А у вас, Герберте, часом немає запальнички або чогось іншого, щоб розпалити вогнище?

– На жаль, ні, Пенкрофе.

Моряк, а за ним і хлопець, вийшли з Комина. Пенкроф стурбовано тер собі лоба.

Обидва взялися пильно шукати сірники на піску, між скелями, на березі річки, але всі їхні пошуки були марні.

Коробочка була з міді, і вони не могли б її не помітити.

– Пенкроф, а ти не викинув її з аеростата? – запитав Герберт.

– Та ні, цього я нізащо не зробив би, – відповів моряк. – Але нас так шарпонуло, що не було б нічого дивного, якби зникла така дрібничка. Я й люльки позбувся! Бісова коробка! Де вона ділася?

– Тоді ось що: знову настав відплив, – сказав Герберт. – Біжімо туди, де ми приземлилися.

Мало було надії розшукати сірникову коробочку, яку хвилі під час припливу, напевне, присипали галькою, однак не зашкодило б ще раз спробувати щастя. Отож Герберт і Пенкроф поквапились до того місця, де напередодні приземлилися за дві сотні метрів від Комина. Там вони уважно обстежили і всіяний галькою берег, і кожну западину між валунами. Марна праця! Якщо коробочка десь тут і впала, то її злизали хвилі. В міру того як відплив оголював дно, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. За таких обставин то була дуже велика й поки що непоправна втрата.

Пенкроф не приховував свого гіркого розчарування. Він насупився, як хмара, і мовчав. Аби його хоч трохи утішити, Герберт зауважив, що сірники напевне намокли від морської води, і ними все одно не можна було б скористатися.

– Ні, хлопче, – відповів моряк. – Вони лежали в мідній коробочці із щільно припасованою кришкою. Що ж нам робити?

– Та нічого, я певен: вогонь ми добудемо, – сказав Герберт. – Містер Сміт або містер Спілет знайдуть якусь раду!

– Атож, – відповів Пенкроф. – Але тим часом ми зосталися без вогню, і наші приятелі, повернувшись, залишаться без вечері!

– Та не може бути, щоб у них не знайшлося ні сірників, ні кресала! – жваво заперечив Герберт.

– Сумніваюся, – відповів моряк, скрушно похитуючи головою. – По-перше, Наб і Сміт не курять, а Спілет, гадаю, швидше рятуватиме записника, ніж коробочку сірників!

Герберт промовчав. Втрата сірників була, безумовно, прикрим фактом. Та все ж підліток сподівався не так, то інак, а добути вогонь.

Досвідчений Пенкроф хоч і не належав до тих, хто панікує через дрібниці – та й не тільки через дрібниці, – був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили б відмовитись од жаданих печених яєць на вечерю, а одноманітне харчування сирими молюсками нікого не тішило.

Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.

Ідучи, Пенкроф нишпорив очима по землі, й далі шукаючи свою незамінну коробочку сірників. Він навіть пройшов лівим берегом річки від її гирла аж до коліна, де вони майстрували пліт. Потім піднявся на плоскогір’я, там усе обійшов, шукав у високій траві на узліссі – все дарма!

Була п’ята вечора, коли Герберт і моряк повернулися до Комина. Нічого й казати – вони й там обнишпорили всі коридори аж до найтемнішого закутка і з сумом дійшли висновку: усі їхні пошуки марні.

Близько шостої вечора, коли сонце ховалося за західним пагорбом, Герберт, що ходив піщаним берегом, повідомив про повернення Наба і Гедеона Спілета.

Вони поверталися самі!.. У підлітка з невимовної туги стислося серце. Морякові передчуття справдилися. Інженера Сайреса Сміта вже не знайти! Журналіст, підійшовши, мовчки сів на уламку скелі. Ледь живий від утоми й голоду, він не мав сили і слово промовити!

Що ж до Наба, то самі його набряклі почервонілі очі красномовно свідчили, скільки він виплакав за Сайресом Смітом, та й зараз нестримні сльози ясно доводили, що він утратив останню крихту надії!

Зрештою журналіст розповів про пошуки Сайреса Сміта. Разом з Набом вони обійшли вісім миль узбережжя, тобто зайшли значно далі від того місця, де впав на воду аеростат і хвилі змили інженера та його собаку Топа. На всьому узбережжі не виднілося жодної живої душі. Жодного сліду людини або тварини. Жодного недавно перевернутого каменя, жодної риски на піску, жодного сліду ступні на всьому пройденому узбережжі. Там, без сумніву, давно вже не ступала людська нога. Море було так само пустельне, як і узбережжя; десь там, за кількасот метрів від берега, інженер знайшов у морській безодні свою могилу.

Цієї миті Наб схопився на ноги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:

– Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу…

І, похитнувшись, прошепотів:

– О, я вже не маю сили!

Герберт підбіг до нього.

– Набе, – промовив хлопець, – ми знайдемо його! Господь поверне нам Сміта! А зараз ви голодні! Поїжте хоч трохи, прошу вас!

І він насипав перед бідним негром кілька жмень черепашок – їжу пісну й убогу.

Наб відмовився їсти, хоч не їв відтоді, як вони приземлилися. Втративши хазяїна, він утратив і бажання жити!

Що ж до Гедеона Спілета, то він поїв, скільки зміг, молюсків і ліг на піску під скелею. Журналіст був украй виснажений, але спокійний.

До Спілета підійшов Герберт і торкнувся його руки.

– Пане, – промовив він, – ми знайшли притулок, де вам буде далеко краще, ніж тут. Спадає ніч. Вам треба спочити. А завтра побачимо, що робити…

Журналіст підвівся і слідом за хлопцем почвалав до Комина.

Цієї миті до Гедеона Спілета підійшов Пенкроф і, ніби нічого не сталося, поцікавився, чи він часом не має хоча б одного сірника.

Журналіст зупинився, пошпортався в кишенях і, нічого не знайшовши, промовив:

– У мене була коробка, але я, мабуть, її викинув…

– Тоді моряк звернувся до Наба з тим самим питанням і одержав таку саму невтішну відповідь.

– От прокляття! – не втримавшись, вилаявся моряк.

Почувши це, журналіст підійшов до Пенкрофа.

– Що, немає жодного сірника?

– Жодного! І нічим розпалити вогонь.

– О, – вигукнув Наб, – якби тут був мій хазяїн, він знайшов би раду.

Усі четверо завмерли і стривожено мовчки подивились один на одного. Першим порушив тишу Герберт:

– Пане Спілет, ви курець і завжди маєте при собі сірники. Може, ви погано шукали? Пошукайте ще раз. Нам вистачить одного сірника!

Журналіст знов понишпорив у всіх кишенях штанів, жилета, пальта і нарешті, на превелику радість Пенкрофа і на ще більше власне задоволення, відчув щось за підкладкою жилета. Він намацав крізь тканину маленьку дерев’яну скалочку, але не міг її витягти. То напевне був сірник, до того ж єдиний, і конче треба було витягти його, не пошкодивши сірчаної головки.

– Дозвольте, я спробую, – запропонував юнак і дуже спритно, не зламавши, дістав маленьку дерев’яну паличку, здавалося б, нікчемну, але тепер неймовірно коштовну дрібничку, що так багато значила для цих бідних людей. Сірник був цілий.

– Сірник! – закричав Пенкроф. – Це для мене таке щастя, наче в нас їх цілий ящик!

Він обережно взяв сірника і в супроводі товаришів по нещастю пішов у Комин.

Ця дерев’яна скалочка, до яких так мало шани в містах і селах, які розкидають і ні за що не мають, тут була на вагу золота, і з нею належало поводитися вкрай обережно. Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:

– Треба б трохи паперу…

– Прошу, – повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.