Таeмнi стежки - Страница 84

– Коли має бути ревізія? – м'яким, вкрадливим голосом запитав Раджимі.

– Днів через п'ятнадцять.

– От на цей час я вас і переправлю.

Раджимі встав, вважаючи, що на цьому розмову можна закінчити, але Мейєрович раптом схаменувся:

– А як же дружина? Що буде з нею?

– Все передбачено, – заспокоїв його Раджимі. – Двох одразу переправити неможливо, але тижнів через два вона буде з вами.

Вийшовши з будинку, Раджимі за звичкою озирнувся і полегшено зітхнув.

XI

Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!

«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.

– Відчини, – попросив він.

Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.

– Виручи, – сказав він, – заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.

Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.

– Куди? – коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.

– Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.

Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:

– Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…

Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.

– А я й не хотів сваритися, – відказав він.

Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.

– Коли весілля? – пролунав ззаду голос Саткинбая.

– На тому тижні.

– Запросиш?

– Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!

– А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.

– Живи скільки хочеш, – коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.

– От і добре! – відповів Саткинбай. – А коли тобі важко буде з грішми – скажи, я завжди виручу.

Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?

Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.

– Бери ліворуч, – сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. – А тепер поверни назад, ми тут хвилин п'ять почекаємо.

Абдукарим зупинив машину і виключив мотор. Відразу стало тихо, і від цієї тиші йому зробилося моторошно. Хвилювання все посилювалось і, бажаючи приховати його, Абдукарим поліз у кишеню за цигарками.

– А машину ти водиш добре! – сказав Саткинбай. – Дай і я закурю.

Абдукарим хотів чиркнути сірником, як раптом на його голову щось звалилось, перед очима спалахнули вогні, які поволі згасали…

Саткинбай нагнувся над тілом і прислухався: дихання не чути. Потім вийшов з машини, витяг Абдукарима, легко підняв на руки і поніс. На краю обриву поклав його на землю, помацав кишені і вийняв коробку цигарок та пачку грошей – денну виручку. Все це він переклав у свою кишеню, а тіло зіпхнув униз.

– Отак буде краще, – спокійно промовив він і пішов до машини.

Микита Родіонович дав Шарафову щойно одержану перед виходом із дому телеграму від Ризаматова. Майор прочитав:

«Інститут терміново викликає здавання іспитів Москву. Як бути?»

Шарафов замислився. Брови його зійшлися на переніссі

– Так, ми не врахували наближення осені, – з прикрістю сказав він. – Ви, здається, попереджали мене, що Ризаматов вступає в інститут…

– Місяців два тому.

Майор потарабанив пальцями по столу.

– Що ж, затримувати не будемо, – сказав він, повертаючи Ожогіну телеграму. – Хай їде. – І, помітивши здивування на обличчі Микити Родіоновича, додав – Телеграма підказала мені цікаву думку. Я гадаю, що від'їзд Ризаматова треба навіть прискорити. Нехай сяде в поїзд не завтра, а сьогодні вночі.

… Через два дні, о дев'ятій годині вечора, Юргенс надів окуляри і вийшов на звичайну прогулянку.

Як і завжди, він, не поспішаючи, попрямував до центра міста. Він намагався триматися весь час у затінку, уникав освітлених місць і, хоч усвідомлював, що така обережність зайва, все-таки, за звичкою, не нехтував нею. Зайшовши в сквер, уповільнив кроки і сів на лаву біля густої зеленої огорожі літнього ресторану. Оркестр виконував попурі з якоїсь оперети. За сусіднім столиком двоє голосно розмовляли.

– Та ти толком розкажи, – просив один, – кого вбили?

– Не вбили, а хотіли вбити шофера нашої бази.

– Як же це сталося?

– Машина з бази пішла вранці, а вночі на пустирі помітили людину. Підібрали. Виявився шофер двадцять шостої машини. Голова розбита, ледве дихає… Викликали швидку допомогу і відправили в лікарню.

Оркестр заграв марш і заглушив голоси.

Юргенс всіляко напружував слух, але тепер нічого розібрати не міг.

Незважаючи на всю свою витримку, він не зміг стримати дрібного неприємного тремтіння ніг. Очевидно, Абдукарим живий. Треба було негайно вживати заходів, і Юргенс поспішив додому.

Не встиг він переступити поріг, як назустріч підвівся Раджимі.

– Я маю погану звістку, – сказав він.

– Так… – не то спитав, не то підтвердив Юргенс.

– Зник Алім Ризаматов.

Удар був несподіваним. Юргенс як стояв, так і застиг в напруженій позі, але на його обличчі нічого не можна було помітити.

– Як зник?

Раджимі підняв плечі, розвів руками:

– його сусідка по квартирі розповіла мені, що позавчора підійшла невідома машина. Алім відпочивав після обіду. До кімнати зайшли двоє, повернулися з Ризаматовим, посадили його і повезли.

– Що це? Провал? – глухо промовив Юргенс і став швидко ходити по кімнаті. – Негайно йдіть на квартиру Саткинбая і попередьте його, щоб він сховався: Абдукарим живий. Я чув це на власні вуха. Біжіть швидше!

Раджимі остовпів.

– Не гайтесь, біжіть! – грубо крикнув Юргенс.

Раджимі метнувся до дверей.

Минула година.

«Цок-цок… Цок-цок…» – монотонно вицокував маятник годинника.

Юргенс ходив, сідав на качалку, знову вставав, курив, намагаючись заспокоїти збуджені нерви.

Бліда й нерівна смужка місячного сяйва падала на розстелений на долівці килим.

«Цок-цок… Цок-цок… Цок-цок…»

Юргенс швидко підійшов до годинника і зупинив маятник: він починав впливати йому на нерви.

Рипнули двері, хтось тихо ввійшов, і в напівтемній кімнаті застигла невиразна постать людини. Це був Раджимі.

Він зайшов, сперся на одвірок і важко перевів подих. Юргенс чекав, нетерпляче постукуючи ногою.

– Нове лихо! Саткинбая учора вдосвіта арештували.

– Як це трапилося? – глухо запитав Юргенс.

Раджимі мовчав. З таким же запитанням і він міг звернутися до Юргенса.

Хто міг сподіватися, що все так вийде! Треба було згортати широко задумані плани. Знімалося з порядку денного так і не розв'язане питання про одержання даних щодо стратегічної сировини республіки. Не могло бути й мови про використання будинку тітки Раджимі під нелегальну радіостанцію.

Обстановка вимагала прискорити викрадення документів Мейєровичем.

Прийнятий раніше варіант втечі самого Мейєровича тепер уже не підходив: залишати його дружину – означало рискувати справою. Повинен був зникнути і Раджимі.

На думку Юргенса, провал Саткинбая не означав неминучої загрози Справі: Саткинбай вмів тримати язик за зубами, знав, як поводитися. Вся історія могла пройти як карний злочин, а це вже не так страшно. Значно більшу тривогу викликало зникнення Ризаматова. Як міг він провалитися? Адже Раджимі зустрічався з ним лише один раз!