Таeмнi стежки - Страница 79

– Чого ж ви одразу не сказали, що ви від Ожогіна, і не показали листа?

– Вважав, що зробити це ніколи не пізно, – з тією самою посмішкою відповів незнайомий і відрекомендувався: – Звуть мене Раджимі. Мені треба з вами поговорити.

Ризаматов круто повернувся:

– Ходімте.

– Куди?

– До мене на квартиру.

– Ні, квартира – непідходяще місце.

– А куди б ви хотіли?

– Вам видніше. Ви не менше від мене зацікавлені в тому, щоб ця розмова залишилася між нами.

Алім промовчав.

… Широкі степові простори перерізав повноводий канал. По обох його берегах вишикувалися стрункі шпалери тополь, зеленіла соковита трава. До вух долітало приємне рокотання води, що спадала каскадами. Ліворуч стояли веселі, чепурні котеджі, оточені клумбами квітів, повиті густим хмелем.

– Гарно тут у вас! – сказав Раджимі. – Як у місті.

– Може й так, – погодився Алім.

Посьолок лишився позаду.

Біля відвідного каналу розмістилася птахоферма. Крик качок, лопотіння крил наповнили повітря. Далі були городи, ставки.

Раджимі й Алім ішли вузенькою стежкою по берегу каналу.

– Ви працюєте начальником протипожежної охорони? – поцікавився Раджимі.

– Помічником, – відповів Алім.

– Давайте сядемо, – запропонував Раджимі.

Трохи помовчали.

– Ваш старший друг уже діє, – сказав Раджимі, наважившись почати ділову розмову. – Настав час і вам діяти за його прикладом.

– Постараюсь зробити все, що від мене залежить, – відповів Алім, згадавши розмову, яка відбулася свого часу з майором Шарафовим.

Майор попереджав тоді, що лазутчики іноземної розвідки можуть нагрянути несподівано, а тому до цього весь час треба бути готовим і поводити себе відповідно до обставин.

– Багато на цьому підприємстві працює наших земляків? – спитав Раджимі.

Звичайно, Алім міг задати зустрічне питання: кого саме має на увазі Раджимі під словом «земляк», бо Алім ще не міг визначити, до якої національності належить його співбесідник, але він відповів:

– Дуже багато. Процентів шістдесят, а то й сімдесят.

– Це добре, – сказав Раджимі. – Ось ними в першу чергу ми з вами і займемось.

Намір його був зрозумілий: з'ясувати, скільки осіб з місцевих національностей зайнято на ГЕС, що це за люди, звідки вони, хто їх батьки, родичі, друзі; чи є серед них учасники останньої війни, – в даному випадку Раджимі цікавився тільки тими, хто був у полоні. Щодо них, треба було дізнатися про все, що тільки можливо: як вони потрапили в полон, як довго перебували в ньому, ким і коли звільнені…

– І вам, і мені зрозуміло, – пояснив Раджимі, – що завдання це відразу не виконаєш… Дійте поступово, але систематично, про все цікаве повідомляйте мене. Нам потрібно невтомно шукати людей для виконання наших завдань. Як ми їх використаємо – підкаже обстановка.

Алім кивнув головою.

Як хотілося йому зараз взяти цього жовтого, з пергаментним обличчям посланця іноземної розвідки, підняти в повітря і вдарити об землю!

Розмова тривала довго. Домовились, що за першою інформацією Раджимі з'явиться через кілька днів.

– Будемо сподіватись, що аллах допоможе вам, – сказав на прощання Раджимі. – Аллах – всемогутній паш заступник.

Алім ледве чутно скрипнув зубами.

VII

Микита Родіонович старанно вивчав маленьку фотокарточку. З неї дивилася людина з великими лисинами на лобі, з короткою борідкою, яка на кінці трохи кучерявилася.

Ні, це обличчя йому незнайоме. Широкий крутий лоб і владні, різко окреслені губи, правда, когось нагадують, але кого саме – згадати не вдалося. Якби на обличчі не було темних окулярів, то, можливо, воно виглядало б інакше. Головне – очі, а вони сховані.

– Ну як? – спитав майор Шарафов.

Ожогін похитав головою.

– Цієї людини я не знаю. А хто це?

– Поки що сказати важко, – відповів Шарафов, – але сподіваюсь, що спільними зусиллями ми відгадаємо цю загадку. В усякому разі, ця людина відома Раджимі, а цього досить, щоб вона зацікавила і нас.

Микита Родіонович передав картку Шарафову.

– Чи не з'їздити мені до Ризаматова? – запропонував він. – На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.

– Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…

– Огляд кімнати дав наслідки?

– Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще одна людина. Але вона перебуває тут тимчасово, з певною місією. Для користі справи я можу вам дещо розповісти.

Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.

У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.

Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.

– Не виключено, – зауважив майор, – що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, – одна і та ж особа.

Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:

– Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. – Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: – «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»

– Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!

Шарафов прочитав фразу вдруге.

– Чікаго?.. Чікаго?.. – наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. – Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ – Сибірським Чікаго.

– Вірно, – посміхнувся Шарафов. – Я дав завдання ще раз перевірити.

– Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? – спитав Ожогін майора.

Той звів широкі брови:

– Навіщо?

– Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…

– Будь ласка. – Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.

Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.

Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, – та ж особа, що й зображена на фотокартці.

Увійшла Антоніна.

– Подивись, будь ласка, – це не твій супутник? – простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.

Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

– Він? – спитав Микита Родіонович.

– Він, – тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. – Як потрапила до вас ця картка?

– Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

– З якою однією особою?

– Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

– Розумію, – зніяковіла Антоніна. – Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

– Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? – І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

– Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? – докірливо сказав Шарафов.

– Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, – відповів Ожогін.

– А-я-яй! – похитав головою майор. – Як це недобре з боку досвідченого розвідника.