Таeмнi стежки - Страница 2
Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.
В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.
– Хайль Гітлер! – привітав він господаря, викинувши вперед руку.
Юргенс відповів тим же.
– Що це за пани? – зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.
– Мої люди.
Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.
Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.
– Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, – пояснив він. – Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…
– Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? – звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.
– Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.
– Його кар'єра вже закінчилась.
– Не розумію…
– Прочитай – і зрозумієш. – Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.
«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, – прочитав Ашингер. – З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»
– Так… безглуздо, – повільно сказав Ашингер, – Брехер убитий далеко від фронту, – а я беззмінно в районі передової – і живий.
– Ти невдоволений цим?
– Не невдоволений, а здивований, вражений… – Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.
На деякий час запанувало мовчання.
– Так… доля Брехера сумна, – знову заговорив підполковник, – але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.
– А саме?
– Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… – Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. – Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…
Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.
– Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? – спитав Ашингер.
– Ні, – відповів Юргенс. – Не бажаю забивати собі голову марними думками.
– Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. – Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. – А думати треба…
– Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. – Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.
– Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…
– До біса новини! – Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. – В мене дуже багато роботи.
Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.
– Не будемо нервувати і сваритися, Карл, – сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. – Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.
– В мене голова тріщить від цих новин, – сказав Юргенс роздратовано.
Ашингер ображено знизав плечима.
Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.
Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.
Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.
Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…
Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.
Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.
Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.
… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.
– Як гарно! – голосно сказав Грязнов.
Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.
В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.
– Андрію! Де ти подівся? – почувся з вікна голос Ожогіна.
– Тут, Микито Родіоновичу, іду! – відгукнувся юнак.
Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.
Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.
Друзі вирішили оглянути будинок.
Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.
Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів – розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило – в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.
У великій їдальні були тільки стіл і стільці. У вітальні, застеленій строкатим паласом, стояли дві шафи, наповнені книгами, диван з високою спинкою і розстроєне піаніно, яке давало такі тяжкі, нестерпні звуки, що до нього страшно було доторкнутись. Над піаніно, на стіні, висіла гітара.
– Здається, нам тут буде непогано, – сказав Грязнов і провів пальцями по струнах гітари. Вони озвалися дзвінко, мелодійно.
– Зовсім непогано, – з посмішкою погодився Ожогін, – як на курорті.
– Цілковита воля дії – ось що дивно.
– Нічого дивного немає. Юргенс дуже добре знає, що люди, які близько стоять до німців, знаходяться під наглядом партизанів, і якщо він почне надміру піклуватися про них, то…
До вітальні тихо ввійшла хазяйка з пакунком у руках.
– Зараз будемо їсти, – похмуро кинула вона і зникла.
Сніданок складався з м'ясних консервів, смаженої картоплі, салату.
Снідали разом з хазяйкою. Це була жінка років сорока п'яти з крупним невеселим обличчям, вкритим зморшками, їла вона мовчки, похиливши голову, і її мовчання трохи бентежило квартирантів.
Нарешті Грязнов не витримав.
– Як же називати вас, хазяєчко? – люб'язно спитав він.
Жінка перестала їсти, підвела голову і подивилася на Грязнова похмурими очима.
– Так і називайте, – відповіла вона.
– Це незручно.
– Кому незручно?
– І нам, і вам.
– Мені нічого.
Вона встала з-за столу, вийшла і через хвилину з'явилася з чайником, який мовчки поставила на стіл.
Друзі зрозуміли, що далі питати марно, і взялися до чаю.