Столiття Якова - Страница 7

– Я аж гикнув, коли він до мене озвався, – казав батько. – Ну, раз питає, то треба одказати. Тутошні ми, мовлю, поліські.

– Вся Україна, значить, – пригадував отаманові слова Яковів батько.

Не раз цю зустріч і розмову пригадував Платон Мех, по-вуличному Цвіркун. Авжеж, чогось Цвіркунами їх прозивали. Мати казала, співучий рід був, хоть і бідний.

– Та бре’, куме, їй-Богу, бре’, – сказав якось той же Федот. – Став би сам головний отаман з вами гувурєти. Отакими, як ви-те, куме.

«З таким голодранцем, як ти», – казали його усміхнені очі.

– Я, по-вашому, куме, брехун?

Ой, як розізлився тоді Платон. Шапкою об стіл кинув. От-от, здавалося, на сусіда-кума кинеться. Той взяв його за рукав. Заспокійливо так торкнувся. Вмів Федот і підколоти, словом ущипнути, али й стримати себе міг. Все міг, бо був таки хорошим хазяїном, мудрим, не запальним, як голодраб Платон Цвіркун.

А рушницю… Рушницю батєчко так і не віддав. Ні тоді, коли поляки оголосили, що всі мають здати зброю, ні під час пізніших обшуків. Сховав, як казав, надійно. Тільки знав Яків, де саме батько сховав. І що час від часу дістає і змащує. Крадькома, вночі, коли, гадає, всі сплять. Мо’, й згодиться, якось обмовився.

У хліві, за стріхою, в таємній заглибині знайшов Яків зброю ще за два дні до весілля. Знайшов, потримав у руках, з коробки поруч із рушницею набоя дістав, загнав у рушницю. Цілився у когось невидимого. Потім так, заряджену, поклав у сховок.

Нащо тоді діставав? Невже думка вже зародилася? Сам не міг би сказати. Пригадав дане собі ж слово, що коли Улянка не належатиме йому, то не належатиме нікому. Але ж Улянка йому вже належала…

Тепер, вертаючись після тієї бійки в гайку, відчув, як його злість начеб проходить, а на зміну їй приходить инше. Те, що став почувати, що його мовби огортало, закутувало в себе. Холодна лють на світ і самого себе. На місяць, що холодно світить угорі. Місяць, що пливе небом, як крипа[3] без весел. Жовтий і байдужий.

Але якщо Улянки він убивати не буде, то кого? Кого? Тимоша? Що це дасть? Убити й піти в тюрму? Убити й піти… Хай! Нє, не піде.

Він поплентався до хати. Але не став заходити, а сів на порозі. Віддалені голоси долинали з сусідського подвір’я. Там ще пекли, варили – готувалися до весілля. Десь там і Уляна була.

Певніше, на останніх вечорницях. Як то заведено було, з дівоцтвом прощалася. Куди мав і він піти, та не міг.

– Мені щось наче затьмарило розум, – скаже він пізніше в поліцейському постерунку. – Як весіллє з хати виходило…

Насправді він готувався цілу ніч, думав, засинав і прокидався знову. Щось чи хтось брало за руку, садовило, змушувало до звуків прислухатися. Як там у сусідів? Стихло? А може, Улянка за вікном стоїть? Нє, нема. Під час одного з тих прокидань майнула думка: піти й зараз викрасти Улянку, змусити силою піти за собою, піти, доки не пізно. Він уже був встав з постелі.

– Не спиться, синку? – спитала мати.

– Спіть, мамо, – сказав. – Я піду води вип’ю.

Надворі було доволі прохолодно. Аж ніби морозно. Холод відразу поповз за комір. У сусідів світло вже погасло. Десь там, на сході ледь-ледь сіріло, готувався пробудитися, зайнятися невільний день. Весільний день.

«Нє, – сказав він собі. – Нє, я вкраду єї з весілля».

Та вже коли справді напився холодної, аж зубам стало терпко, води – все-таки осінь, середина осені – рішив, що піде на весілля, куди його таки запрошували, як сусіда й хрещеного сина, хоч, може, й сподівалися, що не прийде.

І він таки пішов, і ловив на собі насторожені погляди Федота й Федотихи, Улянчиного брата й самої Улянки. Тоді не пили так багацько, як ниньки, але й від одної маленької чарчини прилинула кров, стало жарко і зашуміло в голові.

Чекали приїзду, точніше, приходу молодого, бо ж з одного села, звісно, разом з весільним супроводом, а після короткого спільного застілля, як годилося, мали рушати на вінчання. До того обряду, до того, як піднімуть над головами наречених корони й благословить батюшка на довге й щасливе життя, кричати «Гірко!» не годилося, то й не кричали. Али видиво Тимоша, який неприховано тулився до майбутньої дружини, якою Улянка мала стати за годину-дві, було нестерпним. Та й Улянка тулилася, нахилилася й щось сказала, від чого Тимошеве лице враз посвітліло. Наче спеціально дражнила його, Якова.

І таки додражнилася.

Коли весільники стали виходити з-за столів, мати й батько благословляли на дорогу до храму, Яків тихо відділився від людського гурту й майнув до хліва.

Рушниця-п’ятизарядка лежала в дильові, всередині видовбаної пустоші (от чого не могли її знайти поліціянти), холодна й начеб усміхнена.

– Чекала мене? – сказав Яків, мов до живої.

Погладив, перевірив, чи загнаний набій. Набоїв не було. Виходить, батько дізнався про його намір? Чого ж тоді не сховав в іншому місці?

– Ну добре, – пробурмотів і мацнув у щілину в стіні хліва.

Там лежав набій. Один-однісінький. Загнав його в рушницю. Клацнув затвор. Звів курка і вийшов на двір.

Весілля вже йшло до вулиці, а від сусіднього двору бігла мати.

– Яшку! Ясю! Спинися!

Він не чув. На сусідньому дворі грали троїсті музики. Казали, то знаменита на округу трійця музикантів, виписана Вергунами з міста.

Все одно вони йтимуть мимо їхнього двору до церкви. Все одно йтимуть, затято билося в голові.

– Ясю! – мати кричала так розпачливо, мовби він вже когось убивав чи цілився в неї саму.

Яків обминув матір, навіть відштовхнув протягнуту руку, вийшов на вулицю. Звісно, вони його побачили, побачили наведену на молодих цівку рушниці. Хтось закричав, натовп хитнувся, мов одна велетенська хвиля.

– Стійте!

Яків сам здригнувся од свого пронизливого крику. Крик долинув хтозна з якої далини і впав зовсім поруч.

Весілля спинилося. Заціпеніли люди й стихла музика. Такого ще в їхньому селі не було. Порушити весілля, яке йде до церкви, до вінчання…

Наперед вийшов батько Федот. Пішов до напасника.

– Якове, не дурій! – сказав тихо, але твердо, дуже твердо. – Не дурій, чуєш, Якове? На що руку підіймаєш?

– Стійте, – сказав Яків. – Стійте, тату, бо стрельну. Я нікого не вбиватиму. Али не підходьте.

– Тоді чого ти хочеш? – спитав Улянчин батько.

– Вашу дочку, – сказав Яків.

– Хіба ти не бачиш – вона за гиншого виходить? Сама виходить. Ніхто її не силував. Ніхто, Яшку.

Слова Федота покотилися до його, Яковових, ніг і відкотилися кудись убік. Лежали і блищали.

«Може, відступитися?» – подумав Яків і зрозумів, що не відступиться, ні за яку ціну не відступиться.

«Благословлєємо, бажаємо щісця, здоровля й діточок на щісця», – слова зашелестіли у вухах, а тоді зазміїлися перед ним, стаючи чи то справді маленькими дітьми Тимоша й Улянки, чи то якимись чорними почварами, котрі повзли вулицею.

Такі слова благословляння батьківського якусь годину чи й менше тому казала Улянчина мати, коли прийшло весілля Тимошеве.

А перед тим щось схоже промовляв чоловік, який стояв перед ним. Для молодих і цих людей – святі слова.

– Віддайте Улянку, і я нікого не зачеплю, – сказав Яків, хоч його руки дрібно затряслись.

Як і голос.

– А хіба вона хоче бути з тобою? – сказав Федот і повернувся до дочки. – Хочеш, доцю? Скажи цьому анциболоту.

І Улянка сказала. Він не почув, а швидше зрозумів по губах, які не раз цілував – вона видихнула щось. Невже коротке: «Нє»?

– От бачиш, – сказав Федот. – Опусти ружжо й пропусти весілля. Не бери гріха на душу.

– Нє, – відповів тепер Яків. – Я піду тільки з Улянкою. Чуєте, тату?

«Ми любилися з нею й будемо любитися», – хотів сказати і все ж не сказав.

– Та чого ви-те стоїте, – то вже Петро попрямував до нього. – Він не посміє стріляти.

– Не посмію, кажеш?

Яків звів рушницю й вистрелив поверх людських голів. Весільний натовп ойкнув і сахнувся. Спинився й Петро.