Спаситель - Страница 22
– Наразі, постоїмо тут, – відповів Харрі. – Чи ти визначив час убивства?
– Відразу по сьомій.
Харрі глянув на годинник:
– Вже безмаль годину тому. Чому ніхто раніше мені не зателефонував?
– Гадки не маю. Комісар зателефонував мені десь пів на восьму. Я гадав, що ти вже будеш тут, поки я прийду…
– Отже, ти зателефонував мені з власного почину?
– Ти ж наче інспектор.
– Наче, – пробурмотів Харрі й жбурнув цигарку у сніг. Провалившись у пухку порошу, вона зникла з очей.
– Незабаром всі докази вкриє півметровим сніговим шаром, – мовив Халворсен. – Буденна історія.
– Немає тут жодних доказів.
До них підійшла Беата, сніжинки припорошили її біляве волосся. Між пальцями вона тримала поліетиленовий пакунок з вистріляною гільзою.
– От і помилився! – переможно всміхнувся Халворсен.
– Дев’ять міліметрів, – Беата скривилася. – Цілком звичайнісінька. Й це все, що маємо.
– Забудь, що ви маєте, а чого не маєте. Яке твоє перше враження? Не розмірковуй, кажи, і квит.
Беата посміхнулася. Вона вже знала Харрі. Спершу інтуїція, потім факти. Бо інтуїція – то теж факти, сукупна інформація з місця злочину, яку мозок не відразу здатен висловити.
– Не скажу багато. Егерторг – місце з величезною кількістю пішоходів, тому все страшенно затоптали, попри те, що ми приїхали вже за двадцять хвилин після убивства. Утім цілком зрозуміло, що працював професіонал. Судмедексперт зараз оглядає труп, але, очевидно, що був усього один постріл. Просто у лоб. Фахівець. Отакі відчуття.
– Працюємо, керуючись інстинктами, га, інспекторе?
Всі троє озирнулися. Гуннар Хаген. У зеленій армійській куртці й чорній вовняній шапці. Ледь помітна усмішка у кутиках рота.
– Ми послуговуємося усіма засобами, шефе, – мовив Харрі. – А ви яким вітром?
– Хіба не тут розгортаються всі події?
– Певним чином.
– Чув, Б’ярне Мьоллер віддавав перевагу кабінету. Але я вважаю, що голова має перебувати на полі. Скільки було пострілів? Один чи більше? Халворсене!
– Свідки кажуть, що один, – поспіхом доповів той.
Хаген поворушив пальцями у рукавичках.
– Прикмети?
– Чоловік. – Погляд Халворсена бігав між комісаром та Харрі. – Більше ми нічого не знаємо. Люди спостерігали за музиками, а все трапилось надзвичайно стрімко.
Хаген важко зітхнув.
– У такому натовпі хтось мав би бачити стрільця, хіба ні?
– Можливо, – мовив Халворсен. – Але ми точно не знаємо, де саме стояв убивця.
– Розумію. – Знов ледве помітна усмішка.
– Він стояв просто перед убитим, – мовив Харрі. – Щонайдалі – два метри.
– Справді? – Хаген та колеги обернулися до Харрі.
– Убивця знав, що коли хочеш убити з дрібнокаліберної зброї, треба стріляти у голову, – вів далі Харрі. – А оскільки стріляв усього раз, був певен у результаті. Отже, стояв так близько, що зауважив отвір на лобі або ж знав, що не схибить. На одязі жертви, звісно, лишилися сліди пороху, які підтвердять мою теорію. Щонайбільше два метри.
– Півтора, – мовила Беата. – Більшість пістолетів викидають гільзу праворуч, і то недалеко. Ця була втоптана у сніг за сто сорок шість сантиметрів від трупа. На закотах шинелі вовняні нитки обпалено.
Харрі глянув на Беату. Найперше, що він цінував у ній, – це її здатність запам’ятовувати обличчя, та її розум, старанність та дурнячу віру, що поєднувала їх, – віру в те, що їхня праця – важить.
Хаген тупцяв у снігу.
– Чудово, Льонн. Тоді у кого ж це, скажіть, будь ласка, виникла потреба убити офіцера Армії спасіння?
– Він не офіцер, – мовив Халворсен. – Лише солдат. Офіцери – це їхні штатні співробітники, а солдати – добровольці та контрактники. – Він розкрив нотатника. – Роберт Карлсен. Двадцять дев’ять років. Парубок. Дітей немає.
– Натомість вороги є, – зауважив Хаген. – А якої ви думки, Льонн?
Відповідаючи, Беата дивилася не на Хагена, а на Харрі.
– Може, стріляли взагалі не у певну особу.
– Хіба? – озирнувся Хаген. – А у яку?
– Може, у Армію спасіння.
– Чому ви так вважаєте?
Беата знизала плечима.
– Суперечливі погляди, – встряв Халворсен. – Гомосексуалісти, жінки-священики, аборти. Може, фанатик який-небудь…
– Я врахую цю версію, – мовив Хаген. – Покажіть-но мені тіло.
Беата та Халворсен питально глянули на Харрі. Той кивнув Беаті.
– Святий Боже! – мовив Халворсен, коли Хаген та Беата пішли геть. – Комісар зібрався очолити розслідування?
Харрі, у глибокій задумі, потер підборіддя, дивлячись у бік огорожі, за якою у зимовій темряві повсякчас виблискували спалахи фотоапаратів. А потому кинув:
– Фахівець.
– Що?
– На думку Беати, стріляв фахівець. З цього ми й почнімо. Що справжній профі зробить відразу після убивства?
– Накиває п’ятами?
– Не обов’язково. Позбавляється всього, що, можливо, пов’яже його з убивством.
– Від знаряддя убивства.
– Саме так. Треба перевірити всі смітники, сміттєві кошики, контейнери, баки на відстані п’яти кварталів від Егерторг. Негайно. За потреби викликай підкріплення з кримінальної поліції.
– Гаразд.
– І позбирай всі відеозаписи з камер спостереження у крамницях перед та відразу по 19:00.
– Попрошу Скарре взятися за це.
– І ще одне. Видання «Дагбладет» бере участь в організації вуличних концертів і робить про них репортажі. Перевір, чи фотографували присутніх.
– Звісно. Як же мені це на думку не спало?!
– Потім відправ знімки Беаті, нехай подивиться. Завтра о десятій ранку нарада за присутності всієї групи. У червоній зоні. Перекажеш?
– Yes.
– Де Лі та Лі?
– Допитують свідків в управлінні. Пара дівчаток стояли поряд зі стрільцем.
– Добре. Попроси Улу скласти перелік родичів та друзів убитого. Спочатку погляньмо, чи не мають вони безперечних мотивів.
– Ти наче щойно казав, що це фахова робота.
– Спробуємо опрацювати заразом кілька версій, Халворсене. Й почнімо з того, що видається багатонадійним. Родину та друзів зазвичай знайти найлегше. А у восьми випадках з десяти убивства скоюють…
– …знайомі жертви, – зітхнув Халворсен.
Харрі покликали, й розмова увірвалася. Озирнувшись, він зауважив юрму журналістів, що спішили до них крізь хуртовину.
– Видовище починається, – мовив Харрі. – Переправ їх до Хагена. Я буду в управлінні.
Пройшовши реєстрацію та віддавши валізу у багаж, він попростував до контролю безпеки. У доброму гуморі. Останнє замовлення виконано. Втішений, наважився прокрутити тест із квитком. Жінка-контролер захитала головою, коли він, добувши конверта з внутрішньої кишені, хотів показати квиток.
– Мобільний телефон? – спитала вона норвезькою.
– No. – Він поклав конверт з квитком поміж рентгенівським апаратом та металошукачем, почав знімати пальто й раптом зауважив, що червона хустка досі на шиї, розв’язав її, сунув у кишеню, опустивши пальто у запропонований контейнер, пройшов під аркою металошукача, відчуваючи, як пильно за ним спостерігають двоє охоронців. Враховуючи жінку, яка неухильно стежила на екрані за тим, як просвічували його пальто, й охоронця біля протилежного краю конвеєра, він нарахував п’ятьох працівників, які пильнували тільки за тим, щоб він не проніс на борт річ, якою можна послуговуватися як зброєю. Пройшовши крізь арку, він одягнув пальто, повернувся й забрав зі столу квиток. Ніким не зупинений, він пройшов повз охоронців. Отже, ось як легко пронести нишком у конверті з квитком лезо ножа. Перше, що впало в око, – панорамне вікно просто проти нього. Нічого не видно. Вікно запнуте снігом, мов білою запоною.
Мартіна сиділа, нахилившись до лобового скла, з якого двірники неухильно струшували сніг.
– Міністр налаштований прихильно, – задоволено мовив Давид Екхоф. – Вельми прихильно.
– Про це ти знав з самого початку, – сказала Мартіна. – Такі люди не йдуть на вечерю, запросивши пресу, якщо збираються відмовити. Їм же треба перемогти на виборах.