Соло для Соломii - Страница 19

Руфина вела свою незрозумілу, каверзну гру – не тико з Васильком, серце якого вже вмирало-варилося в пекельному казані. Руфина погулювала, мова йшла в селі, й з ровесниками, й старшими парубками, перестарками, а раз Любка – тобі, Соломко, тико пуд секретом – повідала, як застала їх з Трохимом Круньовим, що рік як удівцем став. Ти б побачила, Соломко, що вироблєли, хі-хі, дай-но вухо, бо так встидно.

Соломійка ж далі була незайманою. Бачила, як пусля вечорниць, досвітком паруються, як, було, гуртові улежанки робели… Вона ж віджартовувалась, часом і по руках, задалеко простягнутих, била. Петрусь і Павлусь могли й обійняти, пригорнути, поцілувати, навіть у щічку, не то в губоньки-уста, та далі і їх не пускала. Навіть за пазуху.

А всередині дедалі дужче млоїло, народжувався, розростався вулкан, який прагнув виходу. Не раз розпашіла уже й прокидалася серед ночі, а рука сама тяглася кудись униз, аж губу закушувала, а часом і по тій руці себе била.

І Людку, і Вірку, і Тоньку мовби ненароком питалася – як то з чоловіками, солодко ци не вельми, і бачила, як при цім особлива поволока їхні очі облягала… Любка цеї осені вже й понесла. А ще раніше – Вірка. І до баби Насті Луцихи йти Любка збиралася.

А вона… Чого ж вона ждала?

Сама скаже?

Али кому?

Петро, як у теї повстанці, у тую партизанку подався, то й бачила тильки два рази. Раз на вечорниці забіг, жартома гвера наставив – мобілізація дівчат, каже, в армію повстанську, школу сестринську одкрели, десь там у Колках, де українська власть.

– А я й піду, – Танька Лукіська.

Руки в боки й очима – ой, не любовні іскри.

Тоді ж тихо спитав Петрусь неї, Соломійку:

– А ти б до нас пуйшла?

– Ни знаю, – чесно сказала.

Якось посмутнів він. До Павла підійшов.

– Хазяюєш все? Ну-ну, хазяюй, та Соломочку мені бережи. Ци, мо’, весіллє задумали? То покликати ни забудьте, дружбан усе-таки.

Якась нова інтонація, навіть новий придих, коли ті слова вимовлєв, з’явились у Петра.

Не раз думала Соломка – а що, як уб’ють справді? Оно коли другий раз до хати їхньої забігав, рука була перев’язана – ат, дряпнуло, каже.

Татові слова, між тим, проростали. Бо… Бо хотілося, Соломійка й сама боялася в тім собі признатися, пекуче хотілося звичайного дівоцького й жіночого щістя. У неї, вирішила, не троє, як у мами, шестеро дітей буде. Усі вродливі й доладні, хазяйновиті й розумні.

Павло, відколи друг-суперник у ліс подався, вів себе спокійно, не надто залицявся, хоча, коли стикатися доводилося, та на вечорницях, а то й на вулиці – обдавав набагато жагучішим поглядом.

Оте… Петрове: «То покликати на весіллє ни забудьте» неприємно різнуло Соломійчине серце. Якоюсь незнаною раніше погордою од тих слів війнуло. Холодним вітерцем, що остужує не тильки щоки.

Вона тоді йшла і відчула, як сльоза щокою потекла. Та тернула щоку рукою, спинилася, подумала: «Чого ти, дурна, так переживаєш? Мо’, ти йому й не потрібна? Авжеж, не потрібна, раз ліс вибрав».

Обвіяв щоку вітерець осінній, певніше пішла Соломійка далі.

Ни знала тико, що то гордість дівоцька за нею чимчикує і намагається сердитим пирханням заглушити скавуління її серця.

Дурного серця.

Али ж чи дурного?

Тепер вирішила – хай доля сама покаже, що вона для неї вибирає.

На Катерини рано-ранечко встала, пушла в садок і, щоб нихто ни побачив, зрізала вишневу гілочку. Перед тим проказала і слова молитви, до Богородиці звернуті, а потім і свої, заповітні:

– Подаруй, матінко, для серця мого втіху, пригорни ясним сонечком та вітерцем тихим. У тебе прошу, свята Катерино,[44] і в тебе, преподобна Маланко.

Так промовлєла, бо ж гілку у воду належало поставити. І якщо розквітне, зацвіте до Маланки,[45] то судилося цього року весільний вельон вдягнути, як гілочка вишнева, у біле вбратися.

Не перший раз Соломійка зрізувала чи надламувала вишневу гілку. Третій. Два попередні гілка у воді листочки розпускала, а от цвіту не було. Не судилося. Тож на третій було сподівання.

На порозі з Васильком зіткнулася. А той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок, щитай, завів, пику на дві гармошки скособочивши:

– Ой, гілочки та цвіточки, на весіллє веляночки.

Ну, Соломійка в боргу не лишилася – кулачком братикові межи плечі тузнула, хай знає, як смішки на вгороді продавати. Гілочку за спину сховала, а в хаті у заздалегідь приготований (обійдуться й без нього) маленький збаночок, з темно-синьої глини, поставила. Налила води та за фіранку, на віконце, до сонечка, що з-за хати виглєнуло, до Соломійки підморгнуло: поможу тобі, дівонько.

Ну, а далі й на Катерини, й на Гандрія[46] було, як і завше, їхнє дівоцьке гаданнє. І тут – диво-дивне – штири рази у Соломійки на їдне вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала. А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою… Першою вхопив Соломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:

– Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.

– Диви, ще й цієї зими.

Ну, в Соломійки – серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.

Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:

– Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати… Гандрія він, бач, анциболот, свєткував…

Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило – дома сиди, в дівках ще зоставайся.

А тоді попрямувала сільськими вуличками – їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.

– Доброго вечора, – привіталася. – З Гандрієм вас.

– І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.

– А як вас звати, діду?

– Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?

Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?

Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок – хто радий-радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти. Теперка мусили хлопці зі шкаликом горілки та огірками прийти. Ну, а хто перший до хати ступить, той суджений для дівчини, що їй першою заміжжя нагадано – така є прикмета.

Першим ступив… Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святошнім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.

– Уря-ря! – Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. – Соломка! Соломка! Соломинка!

– Та ж мине Павлом звати, хіба забула? – вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.

Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину руку до своєї й, оглянувшись, до своїх вуст підносить.