Соло для Соломii - Страница 16

– Я приготую їм каву, – сказала мати.

А в кімнаті, де сиділи двоє інших, Соломійка думала про те, аби швидше скінчилася ця наруга. Хай будь що буде, аби швидше. Неї не порятує ні ця жінка, ні цей худорлявий молодик з довгими тонкими пальцями і виразними карими очима, мабуть, її син. Проти страшної ворожої сили… що вона може зробити, проста дівчина, котрій всього лише перед Другою Пречистою пішов сімнадцятий рік…

Тим часом Ганс-Йоахім дістав з кишені фотографію, простяг Соломійці.

– Майн тохтер Марлен.[39]

Соломійка дивилася на біляву дівчину, що, посміхаючись, мружила очі. Пишне волосся розкинулося по плечах. Здавалося, дівчина на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.

– Красьївая?

– О, так, – визнала Соломійка.

Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці… Може, з різницею у рік-два.

Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе… не зможе…

Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але… Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.

Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.

– Я отпускайт фройляйн Саломея… Отпускайт фас…

Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.

– О, єщьо віпьєм кофе, – сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.

Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.

– Ви вільні, – сказав Геник Соломії.

Дівчину била пропасниця.

– В-він… Він… хотів мене відпустити, – сказала Соломійка.

– Он як?

Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.

– Що ти наробив, Генику?

– Те, що мав, – на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.

Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.

Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:

– Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.

– Мамо…

Геник закашлявся. Весь теж трусився.

– Не змушуй мене зневажати тебе, мамо… Хай вона іде.

– А ми?

– А ми малі були і голі, – сказав Геник. – Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. – І до Соломійки: – Тебе з ним хтось бачив?

– Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.

– І ти йди, – сказав Геник. – Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.

– Що ти таке кажеш, Генику? – скрикнула його мати. – Хай хоч поможе кров стерти.

– Ні, вона йде… Іди… Фройляйн Саломея…

Він зайшовся гірким істеричним сміхом.

Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати – куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що? Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали загорєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?

Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.

«Мині холодно», – хотіла пожалітися Соломійка, та не було кому.

Де ярмаркували, гонив тико вітрисько шматки ни то коричневого, ни то рудого паперу, обривки газет. Ревла корівка, що не хотіла йти за новим хазяїном. Бродила сива розпатлана жінка, щось бурмотіла собі під ніс, руками розмахувала.

Вихід лишався їден – іти пішки до села. Може ж, до вечора дійде. Хоча, навряд. Али йти тре’, бо ще і її спохопляться, а може, вже й шукають.

Соломійка йшла, спершу швидко, а потому вже уважнішими ногами міряла міську куряву. На виході, коло будки з смугастою перегородкою, поліцай спинив.

– Куди йдеш? Аусвайс?[40]

Соломійка показала папірця, якого їм видавали при в’їзді до міста.

– Чого сама? – Поліцай явно з інтересом оглядав гарну дівчину. – І куди йдеш?

Соломійка одповіла, що пішла до міста, подивитися хотіла, крамницю яку напитати, та заблукала у незнайомому місті, а прийшла – їхні люди поїхали. То вона й пішака.

– Поліщуки – вони такеї, – сказав поліцай. – Далеко йти?

Щось підказало Соломійці – не мона казати правду. І вона збрехала – аж у село під Шацьком доріженька стелиться.

– Далеко, – гмукнув поліцай. – Що ж ти така розтяпа? Ну, може, хто підвезе дорогою. Давай, тупцяй. А хоч – лишайся. Скоро моя зміна кінчається. Переночувати де знайдеться. А завтра бричку напитаємо, у сусіда є, як пані додом дістанешся.

Соломійка перелякалася – поліцай уже й руку до неї простягає. Вона захитала головою – мусить іти, не вернеться, тато сваритимуться, а то й ломакою спапужать, воне у неї строгі, одпустіте, пане поліціянт.

– Ну йди, дерьовня.

Довго билися Соломійчині ніжки об асфальт на дорозі. Порожній, здавалося, що люде геть не тільки дорогу, а й цільний світ покинули. По небі й то хмари пливуть, а десь там, у незвіданій, недоступній для ока височині – Бог і янголи. І неїн янгол. Чи янголиця. Свята Саломея-мучениця, котра за віру християнську муки й смерть прийняла. Правда, казали батюшка, що була й інша Саломея. Тая, що голову Івана Хрестителя захотіла. Чи то не Саломея була? Щось у голові переплуталось. Той хлопець казав «фройляйн Саломея» з глумливим смішком. Нє, спершу німець. Той казав по-інакшому. Що значить те слово? Що вона сама значить на цим світі? Нічого. Проста собі дівчина. Грішниця, котрій одразу двоє хлопців подобаються. А що вона вдіє? Хотя обирати все одно доведеться.

Багато передумала за дорогу Соломійка. Та все ж думки до одного верталися – чого отак неї покинули сельчани?

За Куснищами стало вечоріти, а потому й геть потемніло. А йти було ще більше половини шляху. Вгорі засвітилася зірка.

«Зірко-Саломеє, свята й преподобна», – подумки звернулася Соломійка.

Тривога її наростала. Повзла, мов змія по дорозі, Соломійка навіть озирнулася кілька разів, аби тую змію побачити. Листя опале на дорозі-шосейці шелестить. Один листок ще з придорожнього дерева падає, Соломійці хочеться, аби до неї в руку потрапив, опустився, вона долоню навіть простягає. Може, потеплішає на душі… Листок пролітає мимо. Далеко від неї падає. Не дотягтися.

Раз спинилася. Біля колодязя, що неподалік полапської дороги стояв, для подорожніх якраз і призначений. Відро на ланцюгу вниз спустила й витягла. Жадібно воду пила. Холодна-холодна, зуби ломить.

Враз подумала – тутечки й переночувати мона. Завтра ж далі піде. Проте поборола спокусу.

«Господи, – подумала. – Хоч би кого стріти. Міг би й Василько навстріч виїхати. Ци всі уже там в селі мене чужаницею щитають? За що, Боже?»

Мусила йти далі. Підвела голову – зір на небі побільшало. Де тепер та, перша зірка неїна, не вгадати. Та від того багатозір’я начеб стало затишніше на душі.

«Де ж місяць?» – тико подумала.

Але тут між зір чиєсь лице проступило. «Боже», – мало не скрикнула. І перш ніж сховалося те лице, мовби у міжзір’я віддалилося, Соломійка таки скрикнула. То було обличчя Тараса, Тарасика, братика старшого, од якого другий рік ні звісточки, ні привіточка. Десь там, по другий бік війни, брат. І може, хоч на хвилю вирішив показатися…

Долинув з глибини лісу плач, а чи спів. Далекий, а від того ще тужніший. Зимно за плечами зробилося. Треба йти крізь ніч, раз їй доля життє судила.

Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт – цок-цок, цок-цок… Скоро зрозуміла – хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?