Соло для Соломii - Страница 15

І тоді підійшов до стіни і кілька разів грюкнув по ній кулаком. Майже одразу з’явилася огрядна жінка років сорока п’яти. Вона глянула на Соломійку і запитливо вперлася поглядом у постояльця.

– Фрау Гальїна, – сказав той. – Обєт… Яєшен із шпик[31]… Унд[32] памьїдор… Унд знайт… Унд кофе…

– Добре. Ждіть.

– Но бістро…

Господиня вийшла, а коли зайшла до кухні, де допивав чай з малиною худющий хлопець років двадцяти, той спитав:

– Наш Ганс-Яким знову не сам?

– Якусь лярву знов привів, – буркнула хазяйка. – Судячи з одягу, цього разу з села.

– Цікаво, – хлопець відсьорбнув чаю. – Доблесні арійці з міщанок перейшли на пейзанок?[33]

– Колись ти поплатишся за язик, Генику, – сердито сказала мати і поставила на гарячу плиту (була навчена швидко готувати обід) сковорідку, на яку згодом поклала шматочки сала.

У кімнаті німець простяг до Соломійки руки, й вона зрозуміла, що таки треба роздягатися. Зняла пальтечко, яке, зображуючи галантність, Ганс-Йоахім повісив на спинку крісла. Після цього дістав з тумбочки пляшку шнапсу і дві чарки. Розлив горілку і підняв чарку.

– Віп’єт…

– Я не хочу, – сказала Соломійка.

– Пєй, – німець майже силоміць втис їй чарку в руку і дзенькнув чарку об чарку. – Прозіт.

Соломійка відпила трохи і закашлялася. Ні, вона вже пробувала домашньої, але тут, з цим насильником…

Тим часом Ганс-Йоахім, який залпом випив свою порцію, відверто милувався Соломійчиним обличчям, стрункою фігурою, що ще більше відкрилася, коли вона зняла пальто і постала у світло-сірій кофтині, яку продовжувала довга барвиста спідниця.

Ганс-Йоахім раптом відчув незбагненне – йому просто хочеться милуватися цією дівчиною, цією слов’янкою. Її гордою поставою, навіть гнівним блиском блакитних диво-очей. Обличчя обвітрене, видно, вона багато буває на свіжому повітрі, проте є у цьому щось таке, що змушує думати – ця обвітреність йому навіть пасує, цьому дивовижному обличчю, це наче вміло накладений шар тонованої пудри чи світло-коричневого крему. О, Ганс-Йоахім на цьому добре розумівся, він був перукарем у косметичному салоні в Дюссельдорфі. І тепер, дивлячись очима професіонала, він не тільки відзначав пропорційну досконалість цього обличчя, хай не арійського, а слов’янського, а й… О, майн Ґотт,[34] він би не відважився сказати, що воно належить унтерменшові.[35] Двічі майн Ґотт, він відзначає (клята професія) дивну гармонію цього дівочого обличчя, вже не страх, а гордий дух, що випромінює воно, а особливо… Особливо дивовижно виразні очі. Сум у їхній глибині – це сум приреченої людини, але такої, наче вона… Наче вона… Ганс-Йоахім здригнувся… Ніби вона людина з Європи й потрапила як полонянка до канібалів.

«До біса ці міркування, – подумав Ганс-Йоахім, – вона таки моя полонянка, полонянка по праву сильнішого, сама напросилася, ніхто не змушував її йти визволяти ту другу слов’янку, дурепу, якій ще дурніші батьки дали єврейське ім’я».

І тут він здригнувся вдруге. Вона… Вона… Вона, ця слов’янка, пішла сама замість того, щоб рятувати своє нікчемне дешеве життя. О, він чув, що слов’яни аж ніяк не цінують цей Божий дар – життя, він сам бачив, як вони кидалися в атаку на їхні німецькі танки й під танки, як ішли на них навіть без зброї. Правда, там їм стріляли в спину свої ж. А тут? Що змусило піти цю… Саломею? Прив’язаність до іншої слов’янки? Але ж та не спробувала навіть лишитися з нею.

Ганс-Йоахім Катценберґер налив собі горілки й залпом осушив чарку.

Він пригадав, як ця дівчина-унтерменш повзла до нього на колінах. Так і мало бути, але… Але якби не та обставина, що, ризикуючи наразитися на кулю, вона повзла визволяти цю… Руфину. Сестра? Не схоже.

Раптом подумав – а як би вчинила на місці цієї чужоземки його люба Марлен?

І гіркота хлюпнула йому в душу – Марлен за жодних обставин не пішла б визволяти подругу. Принести себе в жертву чужоземному солдатові? Марлен швидше охоче б йому віддалася, з гіркотою подумав Ганс-Йоахім, як тепер віддається своїм воякам, не тому, що вони солдати фюрера, а тому, що…

Його думки вчасно перебив прихід хазяйки. Вона несла тарілки з яєчнею на салі і сало, посипане дрібно нарізаною цибулею і перцем. Коли ж вона ставила тарілки на стіл, Соломійка нахилилася до господині й тихо благально сказала:

– Врятуйте мене, тітонько.

Хазяйка Галина глянула здивовано і ледь відсахнулася, згустки такого болю бризнули на неї з цих синіх, мов небо, очей. Вона швидко вийшла й сказала на кухні до сина:

– Здається, це не лярва. Він, певне, привів її силою.

– Не лярва? – Геник непідробно здивувався. – А хто ж?

– Ця дівка просила мене порятувати її. А як я можу порятувати, скажи на милість, якщо вона й не курва, не німецька підстилка? Чим проти цього бугая?

– Тоді чому прийшла?

– Захопив на базарі, там багато було сьогодні таких сільських роззяв, як ця. А може, деінде злапав. Ой, Боже мій, що за світ…

Галина сердито грюкнула тарілкою, взялася накидати квашених помідор і капусти, що син приніс перед тим з погреба.

– Красива? – спитав Геник.

– Не те слово, – відказала мати.

Коли вона хотіла нести ще дві тарілки з провіантом, Геник раптом скинувся, ступив крок до матері.

– Давай, я сам віднесу. Заодно й подивлюся, що за цяця залетіла на наше сідало.

У кімнаті Геник чемно привітався:

– Ґутен таґ, гер Катценберґер.[36]

І до гості:

– Доброго дня, пані.

– Доброго дня, – прошелестіла Соломійка.

– О, Гєнік, – зрадів Ганс-Йоахім. – Віпєш? Как ієто по-вашім? За компанія…

– Чому б і не випити, гер Ганс-Йоахім, – вдавано весело мовив Геник.

Ганс-Йоахім налив йому й собі. Підняли чарки, навіть Соломійка.

– Прозіт!

– Прозіт, гер Катценберґер! Ваше здоровля, пані.

Вони випили й закусили, господар кімнати навіть дістав з тумбочки третю виделку. А тоді Геник спитав:

– Ви дозволите, пане Ганс, познайомитися з вашою чудовою гостею?

– Познайо… мітса? О, я, я![37] – Ганс-Йоахім закивав головою. – Я знайт етот слово… Познайомітса? О, я… Гер Генік і фройляйн[38] Саломея – любоф… Как ето? С первій глаз?

Він погрозив пальцем Генику, а потім Соломійці. Видно було, що вже трохи захмелів.

– Відповідайте, тільки швидко, – сказав Геник. – Вас звати Саломея?

– Ні. Соломія.

– Як ви сюди потрапили?

– Я… Довго розказувати… Я хотіла… визволити подругу… Він думав, що вона жидівка.

– А вона?…

– З нашого села. Тоді він… він сказав, що коли піду з ним, тоді відпустить неї.

– Он як?

Геник налив Гансу-Йоахімові й собі. Обоє випили, тільки тепер і Геник залпом. А тоді сказав, що мусить їх покинути. Щасливо, гер Ганс, пані Соломія.

У коридорі він глибоко видихнув, притулився спиною до стіни. У кухні ж сказав матері:

– Виявляється, у цьому задрипаному, забутому Богом містечку є благородні люди. Мало того, здатні пожертвувати собою заради іншого. Ну, не в містечку, але це не міняє суті.

– Отже, вона тобі сподобалася?

– Як ти кажеш, люба мамахен, не те слово. Не те речення і навіть не той абзац. Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, а справжня людина! З двох великих літер – латиницею і кирилицею.

– Ти навіть тут лишаєшся філологом, Генику, – констатувала мати.

І вже тривожно:

– Що ти задумав? Що ти задумав?! Я ж бачу – задумав. Не смій нічого робити. У нього зброя. Ти чув, що ми за квартирантів з цього клятого вермахту відповідаємо головою? Обіцяєш?

– Я ще думаю, чи можна щось зробити, – Геник опустився на стілець. – Твій недовчений філолог шкодує, що він філологічна тютя, яка навіть не має завалящого пістолета.