Соло для компютера - Страница 37
Ольжич загадково примружив очі.
— Вгадай, — мовив він, — дівоче прізвище фрау Сандри Кройц.
— Леся? Леся Силоненко?! Дочка? Я ж навіть бачила її одного разу, вона забігала до татка на роботу!..
Гості принишкли, недовірливо посміхаючись і хитаючи головами. Оленка, повернувши обличчя до вікна, замислено роздивлялась, як вітер ганяє пустирищем буруни піску. В її очах плавали сонячні іскри.
— А пограбування в Оленчиній квартирі? — запитала Ніна, щоб уже не лишалося жодних загадок. — Замаскований обшук?
— Аякже.
— А викрадення Оленчиного комп’ютера? А стерта інформація з Андрієвого комп’ютера?
Оленка знизала плечима.
— Я можу тільки здогадуватися. Коли Андрій зник, а купно з ним щезла і я, наші друзі, певно, подумали, що ми весь час були у змові. Працювали-бо в одній конторі, могли бачитися хоч і щодня… А якщо були у змові, мали якісь зносини. Скажімо, вели комп’ютерне листування. А раптом у поштових програмах залишилися невидалені листи, які дадуть натяк, де нас шукати?.. А заодно Зиновій Самійлович, мабуть, вирішив знищити гамузом усі файли, щоб бува не проскочила десь інформація про його контору…
Від надміру відомостей голова йшла обертом. Довелося сьорбнути ще шампанського, щоб зовсім не замакітрилося. Я поглянула на дивом урятовану товаришку:
— Оленчик, а чого ти мені призначала зустріч? Не Матвію?
— Хай би зі мною не сварився, — стиха буркнула вона, а тоді додала голосніше: — Останнім часом люди Зиновія Самійловича ходили за мною назирці, в спину дихали. Я хотіла з тобою зустрітися тихо, та хіба тобі додзвонишся? Написала про Яму, щоб ти зразу здогадалася, від кого лист. Я думала: час сказати все дослідникам, нехай вони вирішують, як діяти… Не вдалося тільки позбутися хороших людей з таємної канцелярії…
— Але з запискою ти ловко впоралась!
— Талант — це ж від Бога, — скромно пояснила Оленка.
Ми повернулися до вечері, застукали дружно виделками, зголоднілі від хвилювання. Розмова раз по раз переривалася, бо щелепи безупинно жували, а руки підкладали нові страви на тарілки. Але мені ще муляло останнє питання. Час було почути найголовніше.
— Тату, кажи, — запитала я, рішучим рухом поклавши виделку й ніж обабіч тарілки, — ви що — нову бомбу розробили?
— Ні,— відповів тато з повним ротом і ковтнув, — тільки квантовий комп’ютер. Знаєш, такий малесенький, який зберігає та передає інформацію на рівні квантових перетворень, має космічну пам’ять і шалену швидкість обробки інформації…
— Чия ідея?
— Власне, ідея давно крутилась у наукових колах. До речі, той Матвіїв приятель — Петро Федур з інституту фізики напівпровідників — сильний науковець, справді талановитий, він працював над «залізом» до комп’ютера. Інститут кібернетики розробляв програмне забезпечення. Та ніколи й не втілити такий грандіозний задум без допомоги колег суміжних професій!.. Але тепер мені здається, краще б ми і не намагалися втілити, а зразу продали кому треба за грубі гроші.
— Задуми не продаються, а крадуться. А от продати промисловий зразок ви ще встигнете. Тепер уже точно за грубі гроші — я сподіваюся. Давно мріяла про білу яхту, вертоліт і маленький острівець у теплому океані. Такий собі затишний острівець…
Гості засміялися, ніби я сказала вдалий тост.
— А я все міркую, — замислено зронив Матвій, — звідки в Юрґена Вайзе могла взятися футболка з логотипом нашої контори…
— Цього вже ніхто не дізнається, — похитала головою Оленка. — Гадаю, він просто ретельно підготувався до процесу заміни. Хотів стати Андрієм Голодом, бо Юрґена Вайзе не сьогодні — завтра таки б узяв інтерпол, і тому обміркував усі дрібниці.
— От як треба виживати, — посміхнувся Матвій, — навіть пожертвувати громадянством було не шкода…
— Ото розбалакалися! — Марині урвався терпець. — Покажіть уже краще винуватця сьогоднішнього зібрання!
Оленка трошки пошукала в сумці, потім повернулася до нас.
На долоні у неї лежала невеличка пластмасова книжка.
Усі кинулись роздивлятися дорогоцінний винахід, увімкнули його, а тато підсміювався — ніхто крім нього не знав пароль на вхід, — і тут нищечком Андрій потягнув мене на балкон. Повечоріло, і в сутінках удалині ледь вгадувався Дніпро, який велично й тихо котив хвилі. Перша зірка слабко світилась угорі, а бліденький місяць пройшов уже майже половину неба.
— Шановна колего, — дивним тоном звернувся Андрій до мене.
Я прокашлялася.
— Слухаю уважно.
— Шановна колего, я тут купив вашу книжку в «Сяйві»…
У мене тьохнуло серце.
— Дуже приємно було, — продовжив мій співрозмовник, — познайомитися з управним драгоманом.
— Ой, боюся, з драгоманом ти перебільшив: куди мені до посольства!
— Ну, то й лишайся просто перекладачем. До речі, ти ж не тільки у віршованій формі можеш? — у голосі співрозмовника забриніла іронія.
— Не тільки, — сміливо запевнила я його.
— До нас на станцію приїздять американці — керувати пуском, а перекладачів бракує. Ти не плануєш найближчим часом змінити роботу?
Чорне небо над пустирищем зненацька розквітло різнобарвною веселкою, гримнув зухвалий грім. Феєрверки спалахували один по одному, і жовті радісні іскри сипалися просто мені в долоні.