Снiгова Королева - Страница 7

Олень на радощах аж підстрибнув. Маленька Розбійниця підсадила Герду на його спину, завбачливо прив’язала її і навіть віддала свою подушку, щоб дівчинці було зручніше сидіти.

   – Забирай свої черевики, – сказала вона. – Ти без них замерзнеш. Але муфту віддати не можу – вона мені дуже вже подобається. А щоб твої руки не мерзли, тримай теплі рукавиці моєї матері. Вони тобі будуть аж до ліктів. Зараз я їх на тебе надягну. Ну ось, твої руки виглядають точнісінько, як руки моєї матері.

   Герда аж заплакала від розчулення.

   – Ану не смій рюмсати! – гаркнула Маленька Розбійниця. – Ти маєш зараз виглядати щасливою. Ось тримай ще два буханці й шмат шинки, щоб мала що поїсти, коли зголоднієш.

   Коли клунок із їжею був надійно закріплений, Маленька Розбійниця відчинила двері, вгамувала собак, а потім своїм гострим ножем перерізала припону і сказала оленеві:

   – А тепер біжи щосили і пам’ятай, що мусиш дбати про дівчинку.

 Тоді Герда простягнула свою руку, закутану великою рукавицею, щоб попрощатись із Маленькою Розбійницею, і олень стрімко помчав. Він летів крізь дрімучий ліс, через болота й поля – так швидко, як тільки міг. Завивали вовки, каркали ворони, а олень усе біг і біг, аж мандрівники побачили, як небо сяє червоними вогнями, неначе там горить багаття.

   – Ось моя рідна земля, – промовив олень. – Поглянь: це північне сяйво!

   І знову помчав. Але все ж запаси їжі скінчились раніше, ніж вони добрались до Лапландії.

Розділ шостий

Лапландка і фінка

Вони спинились біля маленької хатки. Вона виглядала дуже убого: дах перехнябився, а двері були такі низькі, що люди мусили заповзати туди на колінах. Удома була тільки стара лапландка, яка готувала рибу при світлі каганця. Олень розповів їй про свої поневіряння, а потім – історію Герди. Дівчинка настільки замерзла, що сама говорити не могла.

   – Бідолашка, – пожаліла її лапландка, – ти подолала такий довгий шлях! А тобі треба ще далі, за сотні мить звідси, до Фінляндії. Снігова Королева живе там. Я напишу кілька слів на в’яленій рибині, бо паперу в мене немає, і ти занесеш моє послання фінці, яка живе там. Вона зможе тобі розказати більше, ніж я.

   Тож коли Герда зігрілася й попоїла, жінка написала кілька слів на в’яленій рибині й сказала Герді берегти послання як зіницю ока. Потім лапландка допомогла дівчинці знову залізти верхи на оленя, і той помчав далі швидко, як вітер. Спалах за спалахом з’являлось прекрасне блакитне північне сяйво у небі протягом цілої ночі. Зрештою мандрівники дістались до Фінляндії і постукали у комин хижки, де мешкала фінка, – адже в цій хатині не було дверей. Вони пролізли всередину, й там виявилось страх як гаряче. Фінка виявилась маленькою на зріст і дуже брудною, до того ж на ній майже не було одягу. Вона допомогла Герді зняти верхній одяг, рукавиці й роззутися. Потім фінка поклала оленеві на голову шмат льоду і заходилась читати послання на в’яленій рибині. Після того як вона прочитала його тричі й вивчила напам’ять, вона вкинула рибину до каструлі, де варився суп, бо не звикла марнувати харчі. Олень розповів свою історію першим, за ним настала черга Герди, і фінка слухала їх, але нічого не казала.

   – Ти така мудра, – звернувся до неї олень. – Я знаю, ти можеш зв’язати всі вітри світу шматком мотузки. Якщо моряк розпустить один вузол, повіє легкий вітерець; коли він розпустить другий, вітер повіє дужче; але якщо він розв’яже всі вузли, зірветься шторм, здатний з корінням повиривати цілі ліси. Хіба ти не можеш дати цій дівчинці таку силу, щоб вона змогла перемогти Снігову Королеву?

   – Від сили, – сказала фінка, – зиску небагато.

   Вона підійшла до полиці, взяла й розгорнула велику шкуру, на якій були накреслені загадкові літери. Фінка читала їх, аж піт покотився градом з її чола. Потім завела оленя у куток і, міняючи кригу в нього на голові, прошепотіла:

   – Кай і справді в Снігової Королеви. Але він там почувається якнайкраще, він переконаний, що це – найпрекрасніше місце у світі. Думає він так тому, що має крихітні уламки дзеркала у серці і в оці. Їх треба дістати, а то він ніколи не стане людиною, і Снігова Королева назавжди збереже свою владу над ним.

   – А ти можеш дати Герді якусь річ, що допоможе їй перебороти цю владу?

   – Я не можу дати їй більшої сили, ніж та, якою вона вже володіє, – сказала фінка. – Хіба ти не бачиш, яка вона сильна? Як люди й звірі допомагають їй, і як добре вона долає свій нелегкий шлях, зовсім боса. Вона не може отримати від мене жодної сили, могутнішої, ніж та, яка вже в неї є. Герда має чисте й невинне серце. Якщо вона сама не зможе здолати Снігову Королеву й дістати скалки дзеркала із серця й ока Кая, ми нічим їй не допоможемо. За дві милі звідси починаються володіння Снігової Королеви. Ти зможеш довезти туди дівчинку й зсадити її біля великого куща, всіяного червоними ягодами. Не барися й швидше повертайся сюди.

   Фінка посадила Герду на оленя, й він помчав уперед.

   – Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! – скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.

Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька – без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії. Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба – воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва. Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали. Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм. Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками. Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих – він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова. Герда молилася, і пари більшало – подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках – списи й щити. Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон. Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях. Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.

   А зараз подивимось, чим зайнятий Кай. Як по правді, він зовсім не думав про Герду й навіть припустити не міг, що вона стоїть перед палацом.

Розділ сьомий

У палаці Снігової Королеви, і що трапилось потім

Стіни палацу звела завірюха, а вікна й двері пробили вітри. У палаці було понад сто покоїв, і всі – зі снігу. Найбільша зала простягалася на кілька миль. Кімнати й зали освітлювалися північним сяйвом – вони були великі й порожні, холодні, як крига, й блискучі. Тут ніколи не було розваг, навіть балу для білих ведмедів, де штормовий вітер міг би правити за музику, а ведмеді танцювали б на задніх лапах. Тут не було приємних ігор і забав, чи навіть дружньої балачки за столиком для чаю, яку могли б звести панянки-лисиці. Порожні, велетенські, холодні – ось які були покої Снігової Королеви. У кожній частині палацу виразно виднілись мерехтливі спалахи північного сяйва, що розквітали в небі. Усередині цих безкінечних порожніх коридорів зі снігу сяяло крижане озеро. Його поверхня була розбита на тисячі фрагментів різної форми. Кожен уламок був сам по собі досконалим витвором мистецтва. Саме у центрі цього озера сиділа Снігова Королева, коли вона була вдома. Вона назвала озеро «Дзеркало Розважливості» й казала, що воно єдине у цілому світі.